Мій голод

Смерть несла мене на своїх руках містом, вона виглядала оголеною дівчиною із заплаканим поглядом. Дивилась і не плакала, тільки сумувала, я не знаю за ким, але мені її шкода. Можливо за художником, якого забрала передчасно. Вона ламала стереотипи пристаркуватої жінки, вона знала слабкі місця людського серця та емоції, яких не відчувала. Я подарував їй квіти – вона усміхнулася, вони зів’яли від її дотику. Показала свій рояль за містом і взяла кілька акордів, від них лялька усміхнулася. Остання посмішка, над якою стоятиме людина. Коли горіли від грому стіни – це її усміхнена емоція останнього дня. Машина снів, у яку перетворилось моє життя, в темному туманному лісі, який скував холодом мій розум. Я пройшов повз життя й навіть не глянув в чужі очі – мій голод мене знищив.

Я згадую того, ким я не став: у дзеркалі стоїть маніяк зі свічкою та розсіченою губою. Він хоче жити в мені, вбиває мене своїми думками і спогадами. Я бачу його, коли усе виглядає пустим. Але я все ж розумію, що ми – одне ціле: ангел і демон. Половина мого обличчя згнила та я відчуваю дотиком свої білі кістки, інша частина – як у новонародженого. Найгірший діалог – це чути правду в собі про себе, коли щось сильно впадає в очі. Але нігіліст вбиває садиста. Зло – прекрасне, можливо, найдосконаліше, але темрява – це ілюзія світла. Але є ще вища досконалість, яка впорядковує цей ганебний світ. Я – тінь від шпаги справедливості, холодний і вічний, повертаюсь до свого забуття, як стертий камінь до природи і спокою, але не могильних наївних снів, а живих реальних трагедій в собі. Оголеність може виглядати як каліцтво розуму та воля до життя через механізм спокуси і забуття, що є землею. Живе, що вмирає, – це дзеркало болю, але є й ампутація, коли бачимо розпад, гру тілесності без волі.

Хочу почути останній світанок через симфонію та згасання у варіаціях розуму. Покладіть в мої руки попіл і дайте води.