Розділ 6

Пройшло 6 місяців. 

Я встаю в шість ранку. Треба швидко зібратися й відвезти Аліну до школи, а потім поспішати на роботу. Дивлюся на телефон, там вже висвічується вранішнє побажання хорошого дня від Люка. І нуль повідомлень від чоловіка. Востаннє ми спілкувалися два тижні тому. Потім кілька разів хотіла з ним зідзвонитися, але то він був зайнятий, то я. 

По дорозі до школи Аліна кілька разів питала коли приїде до нас тато. Не знаю, що їй відповісти. Я не повернуся в Україну, а він не хоче приїздити до нас. Це важка і болюча тема. Я висаджую її біля школи й зітхаю з полегшенням. Їду на роботу. На вході мене зустрічає Люк. Його очі світяться від радості, коли він бачить мене. Підозрюю, що мої теж. Тепер можу зізнатися собі, що відчуваю не просто симпатію, а глибоку закоханість.  

Це турбує й бентежить. Коли думаю про Павла, розумію, що і до нього все ще маю почуття. І що робити далі я не знаю.

— Можна сьогодні ввечері прийти до тебе? — шепоче Люк мені на вухо. Я згадую, що донька сьогодні лишиться з ночівлею у подруги і я буду у квартирі сама, яку до речі Люк допоміг мені знайти.

— Приходь. — Я погоджуюся й починаю тремтіти. Це буде наша перша ніч разом і моя зрада. Назад шляху вже не буде. 

В обідню перерву я виходжу з телефоном на вулицю, набираю чоловіка. Спочатку він довго не бере слухавку. Нарешті чую його голос.

— Привіт, 

— Ти спав? — Дивуюся. 

— Так, взяв сьогодні вихідний. 

— Ти погано почуваєшся? — мене накриває тривога й сором за те, що збираюся зробити.

Він мовчить.

— Просто гуляли вчора майже до ранку з друзями, — нарешті відповідає.

Тепер мені вже не соромно. Він рідко питає за Аліну, майже не телефонує мені, але ж на друзів і алкоголь в нього часу завжди вистачає.

— Я хочу сказати тобі дещо важливе, — наважуюся.

— Ти мене кидаєш?

Тепер вже я мовчу.

— В мене з'явилася близька людина тут в Парижі. І раз я не повернуся в Україну, а ти не приїдеш до нас, можливо в майбутньому я залишуся з цією людиною.

Тепер мовчання триває набагато довше. Клубок в горлі не дає мені ні ковтати, ні дихати. Пало продовжує мовчати.

— Я зрозумів, — нарешті каже і кидає слухавку. 

Мені хочеться заплакати, почуття провини стискає мені груди. Я ховаю телефон у сумку, намагаюся дихати рівно, щоб заспокоїтися. Можливо хтось назве мене зрадницею. Але я просто хочу жити. Я пропонувала йому поїхати зі мною. Чи він думав, що ми отак будемо жити до старості, зідзвонюючись раз на тиждень?

Повертаюся на роботу. Намагаюся не дивитися в бік Люка.

Ввечері ми виходимо з офісу і їдемо до мене. По дорозі заїжджаємо до магазину й купуємо пляшку вина й фрукти.

Коли заходимо до квартири, я не встигаю увімкнути світло, як Люк стискає мене в обіймах, цілує у шию. Я все ще відчуваю провину, але вона тане від його поцілунків і того жару, який росте в мені. Відповідаю йому взаємністю. Ми роздягаємо одне одного, розкидуючи одяг в коридорі й кімнаті. Добираємося до ліжка. Такою бажаною і коханою я востаннє себе почувала ще з Павлом до весілля. Від згадки про чоловіка на мить пропадає бажання, та глибокий ніжний поцілунок Люка знову змушує забути про все.

Я більше не думаю про те, що є правильно, я просто підкорююся своїм бажанням. І все що було вже не має значення, бо я є тут і зараз.

Вранці прокидаюся від запаху кави. Натягую на себе шовковий халат й прямую на кухню. Застигаю у дверях. Люк миє виноград. На столі стоїть таця з круасанами, за якими він вже встиг збігати до кав'ярні й дві чашки кави. Він ніжно цілує мене у скроню. Простягає одну з чашок. У сімейному житті для мене готували каву аж… ніколи. Як і щось смачненьке вранці. Поки снідаємо, ми жартуємо, сміємося. На щастя він не тисне на мене з приводу наших стосунків і я йому за це вдячна. Бо не готова на серйозні кроки по типу жити разом. Та й Аліна, впевнена, що сприйме це негативно.

Люк збирається. 

— Коли ми побачимося? — питає вже біля дверей.

— В понеділок на роботі, — кажу й сподіваюся, що цим не образила його. Та він все розуміє, киває. 

— Я буду сумувати й чекати понеділка, — каже на прощання й виходить. 

Я ж думаю про те, що мені тепер робити далі й що як було, більше не буде.

Упродовж дня я прибираю у квартирі. Роблю так завжди, коли нервую чи хвилююся за щось. Мені треба подумати. Я дістаю всі речі з шаф, перебираю, протираю полиці. Потім мию вікна, підвіконня, підлогу. Вже пізно ввечері втомлена й без жодної думки в голові завалююся спати.

Прокидаюся вранці від наполегливого дзвінка. Спочатку думаю не брати слухавку та все ж не стримуюся й тягнуся до телефону. На екрані висвічується номер Павла. Протираю очі й беру слухавку.

— Можеш приїхати, зустріти мене в аеропорті Шарль-де-Голль?

— Що ти сказав? — Питаю, бо мені думка не вкладається, що він може бути в Парижі й здається, що він просто жартує.

— Я приїхав до вас з Алінкою. Зустрінеш мене?

Тепер я різко сідаю на ліжку. Сон як рукою зняло.

— Ти що? — Знову повторюю як ідіотка.

— Ти ж хотіла, щоб я приїхав? Чи вже не хочеш і мені летіти назад?

— Будь там, — кажу абсолютну дурницю, бо де ще йому бути, — я через годину приїду.

Кидаю телефон на ліжко й починаю бігати по квартирі. Душ, чищу зуби, хаотично збираюся, розкидуючи речі навколо себе. Він приїхав. Ну треба ж. Я рік не бачила чоловіка. Не думаю про те, що відчуваю, бо це не має зараз сенсу. Здається тепер все стане ще складніше. 

Їду до аеропорту. Знаходжу його в залі очікування. Він на себе не схожий — з бородою, в довгій куртці з капюшоном. Дивлюся йому в очі й бачу там такий самий винуватий погляд, який переслідує мене останнім часом у дзеркалі. Це воно. Він теж зробив це. 

Ми ніяково обіймаємося. Сідаємо в таксі. Приїздимо додому. Він розглядає квартиру з цікавістю. 

— А де Алінка?