Розділ 5

Пройшло 4 місяці.

Сьогодні понеділок і я не можу дочекатися початку робочого дня, коли знову побачу Люка. Я довго перебираю одяг у шафі. Здається він в усьому мене вже бачив. Так не годиться. Треба виділити трохи грошей з бюджету й купити собі новий одяг. Нарешті вирішую надягнути свої улюблені джинси й кофтинку з відкритими плечима. Так я виглядаю жіночнішою. Мені трохи соромно за свої думки. Я не маю хотіти подобатися іншому чоловікові.

Згадую своє сімейне життя. Коли востаннє Павло дивився на мене як на жінку? Й коли я почувалася такою? Мабуть, ще до одруження. Потім закрутилося сімейне життя, робота по дому. Я ніколи так багато не працювала до заміжжя. Не думала, що побут буде як друга робота та ще й екзамен на витривалість. 

Відсутність грошей і постійна втома відобразилися на моєму зовнішньому вигляді. І якщо на початку наших стосунків мені хотілося бути кішечкою, одягати дорогу білизну й робити манікюр, то через кілька років сімейного життя я прокинулася й зрозуміла, що вже не пам'ятаю, коли востаннє купувала собі нові труси. А ще через кілька років постійних проблем і відсутності грошей з нашого життя майже повністю зник секс. Його і не хотілося. Бо після першої роботи в офісі й другої по дому, секс сприймався як третя робота й необхідність ще когось задовольняти. 

Зараз, коли я за свою працю отримую нормальну зарплатню, життя сприймається зовсім по-іншому. Якщо я втомлена, то ми можемо повечеряти в ресторані, так само як і поснідати чи пообідати. Я купую собі нормальний одяг, парфуми. Якщо хочу, можу рано піти спати чи пролежати в ліжку вихідні. В мене з'явився час на книги та інтелектуальне, фестивальне кіно. Все тепер якось простіше, жити стало легше. А кажуть, що за гроші щастя не купиш. Але на них можна купити собі ліки чи створити такі умови життя, при яких ліки не знадобляться. Придбати собі розваги, подарувати щасливі моменти рідним. Маючи гроші можна гарно харчуватися, відпочивати як слід. І тоді все навколо з чорно-білого раптом стає кольоровим.

Я бризкаюся парфумами й спускаюся вниз. Сьогодні в нас дуже французький сніданок — круасан з кавою. Після нього ми з Танею вирушаємо в дорогу.

Весь день на роботі я шукаю очима Люка, ловлю його погляд. Мені подобається з ним розмовляти. Коли він дивиться на мене своїми бездонними очима, я відчуваю як пурхають метелики в мене у шлунку. Він веселий і смішний. Коли ми розмовляємо, мені здається, що все буде добре. Він як промінь сонця, який освітлює все навкруги. 

Іноді мене мучать докори сумління за те, що в нас такі гарні й близькі стосунки в той час, як в Україні в мене лишився чоловік. Та потім я згадую, що маю бездоганну репутацію. Я не зраджувала Павла, з яким до речі спілкування стає дедалі рідше і гірше. Зараз ми або шлемо одне одному раз на тиждень повідомлення, або спілкуємося в зумі онлайн. Відчуття ніби якась частина мого тіла відмирає. Ніби я втрачаю щось дуже важливе. Відганяю від себе ці думки й знову дивлюся в красиві очі Люка.

— Я знайшов одне гарне місце біля озера, — каже мені за обідом у кав'ярні. — Поїдеш зі мною, подивитися?

— Гаразд, — киваю. Я не проти, хоч це і схоже на побачення. Радію кожній такій події й новим емоціям. — Ти пам'ятаєш, що я збираюся переїжджати від Тані? Потрібно вже ставати на ноги. Допоможеш знайти квартиру?

— Так. Не хвилюйся. Обов'язково знайдемо щось пристойне для тебе й Алінки.

Я думаю, що непомітно для себе роблю перші кроки до зради й водночас майже впевнена, що Павло вже зраджує.

Ввечері після роботи ми як завжди вечеряємо всі разом на кухні. Потім я йду до себе в кімнату, вмикаю зум. Набираю Павла. Він довго не відповідає. Нарешті з'являється перед екраном.

— Хіба в нас сьогодні зідзвон? — Дивується.

— А чому б і ні? — Відповідаю в тій же манері. — Як ти? В тебе все гаразд?

— В цілому так, — він відводить погляд і я майже впевнена, що в нього була якась жінка, причому нещодавно. 

— Алінка дуже сумує за тобою.

— А ти?

— І я.

— Ти погарнішала.

— З'явилися можливості.

— А зі мною можливостей не було? — Питає з гіркотою в голосі.

— До чого тут це? — кажу обережно. — Ми ж з тобою домовилися, що переїдемо обоє до Франції, просто поступово, бо тут фінансових перспектив більше й в Алінки буде майбутнє.

— Це ти так вирішила, я згоди на це не давав.

— В якому сенсі? То ти до нас не приїдеш?

Він мовчить.

— Тоді ми ніколи з тобою більше не побачимося, бо я в Україну не повернуся, — кажу зі злістю. 

Він якось занадто спокійно реагує. Мовчить. Чим викликає в мене ще більшу злість.

Після цього виходжу з зуму. 

Лягаю на ліжко й скручуюся калачиком. Хочеться завити й розплакатися. Проте я просто лежу й дивлюся в одну точку. Значить все було даремно? Я так старалася для всіх нас: для Алінки, для себе й для Павла. А тепер сім'я розпадається.

Все виявилося не так, як я собі уявляла. 

Мій телефон вібрує. Це Люк. Я трохи вагаюся, але все ж беру слухавку.

— Оксанко чи не могли б ми з тобою зараз зустрітися? — лунає його голос. Він здається збентеженим.

— Вже пізно. Це до завтра не почекає?

— Так. Думаю, що почекає. Просто хотілося з кимось поговорити. — Тепер я відчуваю сум в його голосі.

— Щось сталося?

— Колишня не дає бачитися з донькою. Й так просто тяжко. 

Кілька секунд я думаю. Мені стає його шкода.

— Гаразд. Через пів години заїжджай за мною.

Кладу слухавку і йду одягатися. Джинси, светр, коричневе пальто. Вирівнюю волосся. Мені подобається осінь. Це золотаво-червоне листя на деревах й траві, гарячий чай, кава, шоколад. Одяг в золотавих і коричневих відтінках. В цьому відчувається особлива атмосфера і я навіть сказала б що магія.

Спускаюся вниз. Таня прибирає на кухні. Дивно, що не попросила мене допомогти. Вона бачить мене й запитально підіймає брову, уважно дивиться.