Розділ 4

Пройшло два місяці.

Сьогодні п'ятниця. А завтра вихідний. На дворі ллє дощ як з відра. Ледь проглядається дорога. Робочий день щойно закінчився й ми з Танею їдемо з офісу додому. Заїжджаємо до магазину й беремо дві пляшки хорошого червоного вина. Набираємо овочів для тушкування. Купуємо батон, шоколад, печиво, сир і картоплю. Сьогодні моя черга і я готуватиму картопляну запіканку. 

Нарешті добираємося додому. Я швидко мию руки, перевдягаюся у себе в кімнаті. Павлу не пишу. Наше спілкування звелося до одного повідомлення на добу зранку й кількох зідзвонів на тиждень в Зумі. Я поняття не маю чим він займається упродовж дня. Й вочевидь він не дуже цікавиться моїм життям. Від цього тисне у грудях. Відчуваю тугу й неясну тривогу.

Коли спускаюся на кухню, там на мене чекають Матьє й Таня з келихами вина, а також Алінка з чашкою чаю. Я надягаю фартух й беруся мити баклажани. Сама ж з задоволенням слухаю їхні розмови. Вони сперечаються між собою чи справді Ален Делон був таким красивим, яким вважався. Дочка кривиться й стверджує, що не такий він вже і привабливий, і що Лео Вудалл набагато кращий. Я поняття не маю про кого вона говорить й тихенько підсміююсь.

На мій телефон приходить повідомлення. Я дістаю його з кишені. Це від Люка. Останнім часом ми стали багато спілкуватися. Нічого такого. Просто дружні розмови.

— Які плани на вихідні? — в кінці смайлик, який підморгує.

— Прогулянка з дочкою, похід до Лувру, а також починаю придивлятися до квартир в Парижі. Планую з'їхати від сестри найближчим часом. — Пишу я, попередньо впевнившись, що сім'я зайнята розмовою.

— Допомога потрібна? 

Я вже збираюся відповідати, коли чую:

— Мам, це тато?

— Що? — Підіймаю голову.

— Це тато тобі пише?

— Ні — це тьотя Свєта, якщо ти її пам'ятаєш, моя знайома з України.

— А-а-а, — донька моментально втрачає інтерес й повертається до розмови з Матьє.

Їй не вистачає тата і це особливо відчувається останнім часом. Дівчинка постійно спілкується з Матьє, тулиться до нього, ніби вбачає в ньому замінника батька. 

Я повертаюся до готування. Нарізаю баклажани, кабачки, перчик, помідори й цибулю. Обсмажую на повільному вогні. Додаю сіль, чебрець і розмарин, кілька зубчиків часнику. Вже через п'ять хвилин кухня наповнюється такими ароматами, що донька з Танею починають жалітися на спазми шлунка й нестерпне почуття голоду. Я на них не звертаю уваги. Ріжу картоплю тоненькими шматочками, зверху обкладаю сиром, вершками й ставлю у духовку.

Коли повертаюся бачу винувате обличчя сестри.

— Оксанко, ти ж там багато їжі наготувала? 

Дивлюсь на неї здивовано:

— Що ти маєш на увазі?

— Українські жінки мало не готують, — знову виправдовуючись каже вона. — Бо я тільки що ненароком запросила до нас на вечерю Люка.

— Ти що зробила?

— Воно якось само вийшло, — Таня прикусила губу. — Він написав мені повідомлення й спитав, що ми робимо. Запросив нас на вечерю до ресторану, бо він один не хоче бути в п'ятницю. От я й запропонувала йому прийти до нас.

Я кривлюся.

— Ну Оксанко, ніякої біди не буде, якщо він поїсть разом з нами.

Я зітхаю і погоджуюся, бо справді нічого поганого в цьому немає. Знову помішую овочі, ще трішки додаю спецій. 

Коли суміш вже достатньо протушкувалася, залишаю картоплю під наглядом сім'ї й прямую нагору. Треба привести себе в порядок, раз в нас буде гість. 

Дістаю з шафи чорну сукню, яка ідеально лягає по талії й туфлі на високих підборах. Вкладаю волосся хвилями. Освіжаю вже добре “втомлений” за робочий день макіяж. Коли я повністю готова, оглядаю себе в дзеркало з голови до ніг. Своїм зовнішнім виглядом я задоволена. Потім мій погляд падає на телефон. Знову відчуваю страх, який не можу пояснити. 

Я беру його в руки й сідаю на ліжко. Дивлюся наші з Павлом спільні фото. Ось ми в Закарпатті з друзями на Новий рік — щасливі, вже далеко не тверезі, обнімаємося. А ось ми вдома на кухні за столом. Я сиджу в нього на колінах. Він обіймає мене за талію, притискає до себе. Є окремі фото страв, які я готувала. Не знаю навіщо, але Павло любив фотографувати їх. Саме від цих смішних фотографій смаженої картоплі, борщу чи котлет на очі навертаються сльози. Ніби в них відображена наша сім'я, затишок, щось особливе і рідне, що було між нами. 

Цікаво чи буде ще так, як раніше? Я відчуваю, що Павло віддаляється. Ніби я втрачаю його. І нічого не можу вдіяти. Відкладаю телефон. Обережно витираю сльози, щоб не зіпсувати макіяж. Хоч він і сердиться на мене, я знаю навіщо це роблю — заради майбутнього, свого й Алінки. Він має це зрозуміти.

Спускаюся вниз. Тільки доходжу до кухні, як у вхідні двері дзвонять. Я розвертаюся і йду відчиняти. На порозі стоїть Люк. Як завжди гарний. Його блакитні очі як і раніше пронизують наскрізь. В одній руці він тримає пляшку вина, а в іншій три букети з трояндами. Він дивиться на мене із захопленням. Простягає один з букетів. Цілує у щоку. Від дотику його губ до шкіри, мені стає гаряче. Я відразу кличу Таню й Аліну, бо боюся залишатися з ним наодинці. Мені здається, що він відчуває мій страх. І що ще гірше, здогадується, що викликає в мене симпатію.

Коли дівчата з'являються, чоловік і їм дарує по букету, а Матьє віддає пляшку вина. Ми проходимо на кухню. Я дістаю з духовки картопляну запіканку й ставлю на стіл. Потім розставляю тарілки з тушкованими овочами. Матьє наливає всім вина. Перед дочкою ставлять графин з апельсиновим соком. Вона кривиться, бо хоче спробувати вина, а їй не дозволяють.

Перший тост виголошує Люк і я червонію, коли він говорить, що я не лише дуже цінний співробітник й красива жінка, а й чудова господиня. І хоч він ще не куштував мої страви, вже за запахом розуміє наскільки вони мають бути смачними. Слухаючи ці слова я відвертаюся й помічаю як уважно слідкує за мною сестра. Вона буквально відстежує мою реакцію. Мені стає ніяково. Ми починаємо їсти. Чоловіки продовжують невпинно нахвалювати вечерю.