Розділ 2

Коли спускаюся сходами, відчуваю аромат тушкованого перцю й баклажанів. Рот наповнюється слиною. Поспішаю на кухню. Там Таня щось наспівує й помішує на сковорідці рататуй, який апетитно булькає й віддає часничком. Матьє відкорковує пляшку червоного вина.

— Оксанко, — посміхається мені чоловік, — червоне вино любиш?

Я киваю. За мить у дверях з'являється Аліна. Її погляд зацікавлено ковзає кухнею, зупиняється на сковорідці з тушкованими овочами. Вона ковтає слину. Теж як і я зголодніла за час перельоту.

— Сідайте, дівчата, — Таня вказує рукою на стіл. — Все майже готове.

Ми з донькою вмощуємося поряд. Озираємося. Дерев'яні полиці, шафи й стіл зі стільцями, а також вазони з квітами створюють особливу, затишну атмосферу. Таня завжди була жіночною, домашньою. Я ж бачила своє майбутнє в кар'єрі. Дивно, зараз виходить, що саме вона в роботі більш успішна. Та й вдома також. Я ж ніби не вдалася ніде. Тихо зітхаю. 

Таня ставить перед нами тарілки з рисом й рататуєм. Мені простягає келих вина, а до Аліни підсовує склянку апельсинового соку. Також сідає за стіл. 

— Таня казала, — порушує мовчанку Матьє, — що ти найталановитіша на курсі була і що вже понад десять років працюєш за фахом.

Я кивнула. За двадцять років життя з моєю сестрою він досить непогано вивчив українську, але легкий акцент лишився. Пробую страву й заплющую очі від задоволення. Тушковані овочі й справді вдалися. Роблю ковток вина. 

— І твоя зарплатня десь двісті п'ятдесят доларів? — Дивується він. — В нас мінімальна майже в десять разів більша. Правильно зробила, що сюди приїхала.

Кров приливає до обличчя. Мені соромно, тільки не можу зрозуміти чому. 

— Матьє, не треба, — перебиває його Таня. — Оксані ця тема неприємна.

— Пробач, — він винувато дивиться на мене. — Не хотів тебе образити.

Я механічно посміхаюся. Мені досі ніяково. Ніби мені натякнули, що я поганий спеціаліст чи що живу в поганій країні.

Після вечері донька йде до своєї кімнати, а я до тієї, яку виділили мені. Перевдягаюся в піжаму й залізаю під ковдру. Хоча зараз лише вересень й вечір досить теплий, мене морозить. 

До кімнати стукають. Заходить Таня. Сідає на ліжко збоку від мене.

— Ти не звертай на Матьє уваги. Тут менталітет трохи інший й можуть сказати щось, що для нас видається образливим. Французи взагалі такі: вважають, що знають краще за інших як треба жити й вони обов'язково мають навчити життя всіх інших.

— Я розумію.

Вона залазить під ковдру до мене й обіймає. Як я скучила за цими обіймами. Притискаюся до неї. На душі неспокій. Мене гризе, що Павло більше не пише. Але я не скажу цього Тані. Відчуваю себе котом, який ховає голову під килимом і думає, що загрози більше немає. Так і я намагаюся не помічати проблему, сподіваючись, що вона сама якось вирішиться. Затиснута у теплі обійми й вслухаючись у дріботіння дощу за вікном, який знову почався, я непомітно для себе засинаю.

Наступного ранку прокидаюся у ліжку сама.

“Приспала мене й втекла”, — думаю я й потягуюся. Вилажу з ліжка. Підходжу до вікна. Асфальт за парканом ще мокрий. Я не люблю дощі. Виходжу з кімнати. Відчуваю запах їжі. Шлунок жалібно бурчить. Спускаюся вниз. З зав'язаним волоссям у гульку й у фартусі, Таня вже смажить омлет.

— Ну ти й рання пташка. Сьогодні ж субота. Поспала б ще, — кажу їй. Мені ніяково, що турбую її.

— Ми дев'ять років не бачилися, — зауважує сестра й ставить переді мною омлет. — Йди вмивайся і бігом за стіл. Після сніданку йдемо гуляти. Я покажу тобі Париж.

Від її слів на душі стає легко й радісно. З'являється передчуття чогось цікавого, приємного, святкового. Так я зазвичай почуваюся напередодні Нового року. З Павлом в нас була своя традиція. В кінці грудня ми їхали на Закарпаття з друзями, орендували будиночок, накривали довгий дерев'яний стіл традиційними стравами й проводили разом весело й гучно моє найулюбленіше свято. 

Від згадки про чоловіка в серце знову закралася тривога. Я повертаюся до кімнати й відразу дивлюся на екран телефону. Нічого. Пишу сама:

— Паш ти як? У нас з Алінкою все добре. Щойно прокинулися.

У відповідь прийшло відразу:

— Все нормально. Радий за вас. Передавай доньці привіт.

Ще кілька секунд дивлюся на екран. Більше ні слова. Від поганого передчуття здавило грудну клітку. Відганяю від себе погані думки. Приймаю душ, одягаюся й спускаюся до сніданку. Аліни за столом немає. Хочу її покликати та Таня зупиняє мене.

— Дай дитині поспати. Хай трішки звикне до всього цього, — вона обводить поглядом кухню, маючи на увазі Париж та Францію в цілому. — Їй і так через кілька днів треба починати вчитися. Не тисни на неї. 

Я дивлюся на сестру. Думаю, що, мабуть, вона права. Сідаю за стіл. Омлет з помідорами й зеленню, тост, кава.

— Як по французькому, — сміюся й починаю їсти. 

— Це ти ще французькі круасани не куштувала, де масла більше ніж самих круасанів. Ось це, я тобі скажу, по-французському.

Намазую тост малиновим варенням, підсовую до себе каву. Згадую, як в Україні ми снідали на нашій маленькій кухні втрьох — я, дочка і чоловік. Від цих спогадів серце починає битися частіше.

Через пів години ми з Танею виходимо на вулицю. Сідаємо в машину. Коли під'їжджаємо до міста, пропоную залишити авто й далі просто прогулятися, пройтися пішки. Вона радо погоджується.

Кілька годин поспіль ми блукаємо вуличками нетуристичного Парижу, де можна знайти товари не зроблені в Китаї й де англійської мови не знають навіть на базовому рівні. Ми проходимо повз майданчик, де хлопці грають в баскетбол. Минаємо кілька магазинів з канцелярією й ще кілька з прикрасами. Купуємо мармеладки зі смаком вишні й кілька безе в магазині з солодощами. 

— Тобі тут подобається? — Питаю я. — Не жалкуєш, що колись сюди переїхала?

— Я їхала за коханням, — усміхається Таня. — Завдяки тому вчинку в мене є тепер чоловік і доросла донька, яка на щастя вже з нами не живе. — Сестра сміється. — Тож точно не жалкую ні за чим.