Розділ 1

Як сказати чоловікові, що хочу поїхати до Парижу, в той час, як він лишиться тут на невизначений час? Я вирішила зробити це прямо, як є. Не чекати й не тягти сірка за хвіст.

— Сестра запропонувала мені переїхати до Парижу, — випалюю після сніданку. — У них в компанії є вакансія інженера.

Чоловік підійшов до вікна, мовчки роздивляючись авто, які на повній швидкості проносилися під нашими вікнами.  

— Паш, в мене тут зарплатня дев'ять тисяч, трішки більше за мінімалку. Доводиться брати підробітки. І все одно ми ледь зводимо кінці з кінцями. А там я добре зароблятиму, в Алінки буде нормальне майбутнє.

— А у мене? Яке майбутнє там буде у мене? Чи ти вирішила їхати сама?

Павло повернувся до мене. Поглянув з сумом, але без осуду. Я не знайшлася, що відповісти.

— Їдь звичайно. Так буде краще для вас з Алінкою, — сказав з гіркотою в голосі й вийшов з кухні до коридору. Почав натягувати куртку.

— Паш. Як тільки ми облаштуємося, ти приїдеш до нас, — намагаюся заспокоїти більше себе, ніж його. Відчуваю провину. Він не відповідає, лише цілує в лоба і виходить з квартири. 

Ще кілька хвилин дивлюся на те місце, де щойно стояв мій чоловік. Я не хочу його залишати, не хочу їхати, боюся того невідомого, з яким доведеться зіткнутися. Але знаю, що як зможу це подолати, життя стане кращим. Мушу зробити це задля нас усіх.

В аеропорті “Шарль-де-Голль” мене зустріла Таня.

— Оксанко! — Вона підскочила до мене зненацька, коли я озиралася по сторонах, шукаючи вихід до поїзда RER. Притиснула до себе. Поцілувала у щоку. — Я вже думала, що ніколи більше не побачу свою маленьку сестричку. Яка ж ти в мене гарна, — вона торкнулася рукою мого темного випрямленого волосся. — А де поділися кучері?

Я знизую плечима. Здається зараз тренд саме на пряме волосся.

Таня відходить від мене й приймається обіймати Алінку. 

— Це ж треба, яка доросла стала, — сльози виступили в неї на очах. — Я тебе востаннє бачила, коли ти ще ледь на ніжках трималася.

Аліна ніяково поглянула на тітку. Вона зараз в тому віці, коли підлітки не люблять, щоб до них лізли зі своїми обіймами родичі.

— Скільки їй? П'ятнадцять? — продовжила свій допит Таня, тягнучи нас за собою з аеропорту.

— Дванадцять, — скептично усміхаюся. — Теж мені тітка. Ти краще скажи як це ти вирвалася, щоб нас забрати? 

— Ну ти мене вже зовсім поганою сестрою вважаєш, якщо думаєш, що я б тебе не зустріла.

Ми виходимо з аеропорту й прямуємо кудись в бік. За кілька хвилин доходимо до стоянки. Сідаємо в машину Тані: я поруч з нею, а Алінка позаду. Відразу дістаю телефон. Пишу повідомлення Павлу:

— Паш, ми вже в Парижі. Таня нас зустріла.

— Все добре?

— Так.

Бачу, що він щось пише. Потім стирає. Знову набирає текст і все зупиняється. Напружено чекаю. Проте більше повідомлень немає. Вочевидь чоловік вирішив не продовжувати розмову. Стає трохи тривожно. Можливо навіть образливо. Хоча мені ображатися немає на що. Скоріше йому на мене. Відчуття таке, неначе грудну клітину на мить здавило. Потім відпустило.

— Як чудово, що ви приїхали, — порушує мовчанку сестра. Я киваю й озираюся назад. Моя донька не звертає на нас увагу. 

— Підлітки, — підморгує мені Таня, киваючи на Алінку. — Та це нічого. Я покажу їй Париж і вся її байдужість куди й дінеться.

— То коли я виходжу на роботу? — Повертаюся до Тані. За вікном починає накрапати дощ. Здається, що це погана ознака. Намагаюся відганяти від себе ці думки.

— Ти спочатку трішки відпочинь, погуляй Парижем, роздивися тут все. А на наступній неділі поведу тебе до керівництва. Якраз перевіримо, як ти за три роки вивчила французьку з репетитором.

В мене пітніють долоні. Знати мову в теорії це одне, а спілкуватися особисто — зовсім інше.

— Не бійся, — сміється сестра, — там українців пів офісу. Навіть якщо з мовою не все добре, аби працювала як слід, поступово підтягнеш.

Ми під'їжджаємо до світло будиночка з темно-коричневим дахом і вікнами. Маленький затишний двір. Яскраві квіти по периметру нагадали мені Україну. Серце знову щемить. Це вперше я їду кудись без чоловіка. Повертаюся до доньки. Вона нарешті відірвала свій погляд від телефона й також з цікавістю визирає у вікно. 

— Матьє зараз допоможе тобі вийти, — каже Таня. — А я проведу Аліну. 

Вона виходить з машини. Мені відчиняє двері підтягнутий худорлявий чоловік років п'ятдесяти у светрі й джинсах. Над головою він тримає парасольку. Ввічливо простягає мені долоню й допомагає вийти з машини.

— Матьє, — каже своє ім'я й цілує мені руку. Після цього веде до будинку. 

Ми проходимо через зелений двір. З двох боків від доріжки ростуть пахучі квіти. Я відчуваю запаморочливий запах троянд, навіть не дивлячись на дощ. Заходимо всередину й за нами відразу забігають, сміючись, Таня з Аліною. 

Донька вперше усміхається за час подорожі. Пам'ятаю, як вона погано сприйняла наш переїзд. Не хотіла їхати без Павла. Казала, що їй все одно на майбутнє. Що я можу їхати куди завгодно, якщо хочу, а вона залишиться з татом. Звучала навіть фраза, що я “зрадниця”. І от тепер я бачу як вона сміється.

— Я покажу ваші кімнати, — Таня вказує рукою на сходи. — Поки відпочиватимете, розігрію вечерю. Треба відсвяткувати приїзд моєї сестрички. 

Вона підморгує мені і йде наверх перша. Ми поспішаємо за нею. Нарешті Таня показує нам кімнати й залишає самих.

— Пів години, — нагадує вона й зачиняє двері. Я залишаюся сидіти сама. Лягаю на ліжко. Переліт втомив мене.  

Коли настає час спускатися на вечерю, я змушую себе встати на ноги. Підходжу до вікна. Небо вже посіріло. Чи правильно я зробила? Ця думка не дає мені спокою ще з України. Чи не буде платою за цю можливість моя зруйнована сім'я? Поки що не знаю. З тривогою поглядаю на темний екран смартфона й розумію, що сьогодні Павло вже не напише.