-28-

Наступного дня, о дванадцятій годині Арсен та Дмитро зустрілися в тому ж елітному ресторані, де все почалося. Першим зайшов Арсен. Він був у своєму ідеальному італійському костюмі, гладко поголений, з холодним блиском у очах, але піджак тиснув йому в плечах, а краватка здавалася зашморгом. Він повернувся до свого стилю, своїх речей, але чомусь відчував себе не в своїй тарілці. Можливо, це було пов'язано з тим, що в житті Дмитра він знайшов щось таке, чого не було в його житті.

Та довго сумувати Арсенові не довелося, бо за кілька хвилин з’явився Дмитро. Він теж був у костюмі, але виглядав так, ніби не спав тиждень. Його обличчя було блідим, а руки злегка тремтіли.

Вони сіли за той самий столик. Між ними запала тиша. 

— Ну що? — першим порушив мовчання Арсен. — Як воно — бути мільйонером?

Дмитро дістав з кишені ключі від лофту, і з гуркотом поклав їх на стіл.

— Забирай. Забирай це пекло назад. Арсене, я ледь не пустив тебе по світу з торбами. Я підписав таку дурню, що якби не Уляна, ми б зараз тут не сиділи. Твій світ — це мінне поле, друже. Я більше ніколи не хочу приймати рішення, від яких залежать долі сотень людей. Я хочу лагодити труби. Там усе зрозуміло: або тече, або ні.

Арсен гірко посміхнувся і виклав на стіл сумку з інструментами, яку приніс із собою. Це були новенькі інструнти, котрі він придбав для друга зранку. Захотілося, хоч якось полегшити його долю. 

— А я ледь не збожеволів від безсилля. Коли на твою близьку людину тиснуть, а ти не можеш просто клацнути пальцями і вирішити все грошима — це випалює зсередини. Я зрозумів, що всі мої мільйони — це лише броня, а без неї я був голим перед світом. Без мого статусу, я нічого не міг. Це дивне відчуття, наче тебе не бачать. 

— Мені знайоме це відчуття. — зітхнув Дмитро, — Отже, парі закінчено? 

— Закінчено, — кивнув Арсен. — І знаєш що? Ніхто з нас не виграв. Ми обидва програли своєму егоїзму. Я думав, що твоє життя — це відпочинок, а ти думав, що моє — це казка. Ми обидва помилялися.

Дмитро задумався, глянувши кудись убік. 

— Але є дещо, що ми отримали, — він згадав поцілунок у машині під дощем і на душі потеплішало. Бо попри всю його безпорадність та хибність рішень, Уляна розгледіла в ньому доброго чоловіка. 

— Так, — відповів Арсен, згадуючи вечір на даху з Альбіною. Там все було так легко і просто, без награності, без пафосу. Тільки він і вона. 

— Але тепер нам треба якось пояснити дівчатам, що ми — два брехуни, які загралися. 

Дмитро кивнув. Та йому було простіше, адже Уляна від початку знала, хто він. Ну, майже. Але ніч в авто під дощем їх зблизила і розставила крапки над “і”. Важче було Арсенові, адже Альбіна навіть не здогадувалася про його справжній статус та статки. Для неї він і досі був просто друг Дмитра. Такий же знедолений бідний сантехнік. Правда, з такою харизмою, якій могли позаздрити деякі голлівудські зірки. 

— Нууу… — протягнув Дмитро, — Ми з Уляною наче порозумілися, але от ти… тобі буде складно. Альбіна дуже специфічна особливість. 

Арсен усміхнувся. 

— Не те слово. Сподіваюся, що не запустить в мене сковорідкою. 

Вони обоє засміялися.

— І я сподіваюся. Бо нам ще на весілля йти.