-25-

Темрява за вікном ставала всепоглинаючою. Лише поодинокі спалахи блискавок на мить вихоплювали з пітьми силуети покручених дерев, що нагадували примар. Дощ періщив так сильно, що здавалося, ніби машина опинилася під водоспадом. Дмитро не раз потрапляв під зливу і не боявся цього природного явища, а от Уляна помітно нервувала. 

Вона ще кілька разів відчайдушно повернула ключ у замку запалювання, але стартер видав глухий безнадійний звук і затих.

— Це кінець, — прошепотіла вона, безсило опустивши руки на кермо. — Якщо ми не подамо позов до дев’ятої ранку, банк розблокує транзакцію. Арсен втратить усе через мене, через те, що я дозволила тобі підписати ті папери. Божечки. 

Дмитро мовчки спостерігав за нею і бачив, як тремтять її губи. Вона більше не була тією “залізною леді”, яка віддавала накази в офісі. Зараз вона була звичайною наляканою жінкою, котра потребувала підтримки. 

— Гей, — тихо сказав він. — Подивися на мене.

Вона не поворухнулася. Дмитро обережно торкнувся її руки. Вона була холодною, як лід.

— Уляно, подивися. Я — сантехнік. Я все життя лагодив те, що інші вважали безнадійним. І я тобі кажу: ми виберемося. Але зараз ми нікуди не поїдемо. На вулиці стіна води, а під капотом у цього звіра стільки електроніки, що я навіть не бачу, де там свічки, поки не розберу пів двигуна.

— У нас немає часу чекати! — вона нарешті повернула до нього голову, і в її очах блиснули сльози. — Ти не розумієш, як це працює. Світ бізнесу не чекає, поки закінчиться дощ.

— Зате світ людей — чекає, — відповів Дмитро, знімаючи свій дорогий піджак, який належав Арсену, і накидаючи їй на плечі. — Ти виснажена. Ти не спала дві доби, рятуючи фірму від моєї дурості. Відпочинь. Хоча б годину.

Уляна хотіла заперечити, але тепло піджака та спокійний, впевнений голос Дмитра раптом подіяли на неї гіпнотично. Вона відкинулася на сидіння, вдихаючи аромат його парфуму — змішаний запах дорогого одеколону Арсена та легкого тютюну, який належав самому Дмитру.

— Чому ти такий спокійний? — запитала вона, заплющуючи очі. — Ти ж скоро втратити все це: статус, гроші, комфорт. 

— Тому що це все не моє, Уляно, — чесно відповів він. — Мені подобалося бути багатим перші три дні. А потім я зрозумів, що бути Арсеном — це як носити взуття на три розміри менше. Красиво, але боляче ходити. Єдине, що мені справді сподобалося в цьому офісі — це ти.

Уляна розплющила очі. У салоні стало дуже тихо, лише гуркіт дощу по даху створював ілюзію відокремленості від усього світу.

— Ти зараз це кажеш, бо ми в пастці, — тихо промовила вона.

— Я кажу це, бо завтра цей місяць закінчиться, і я знову стану звичайним хлопцем з розвідним ключем. І я боявся, що тоді ти навіть не подивишся в мій бік.

Він підсунувся ближче. Відстань між ними скоротилася до кількох сантиметрів. Дмитро бачив, як прискорилося її дихання. Вікна авто вже затягнуло густою парою, відрізаючи їх від нічного лісу.

— Уляно, — прошепотів він, торкаючись її щоки. — Я не Арсен. І я ніколи ним не буду. Але той чоловік, який стояв перед тобою весь цей місяць — простий, смішний, іноді занадто самовпевнений — це був я.

Уляна не відсторонилася. Навпаки, вона відчула, як стіна, яку вона будувала роками, руйнується. Вона подалася вперед, і їхні губи нарешті зустрілися.

Це не був поцілунок двох ділових партнерів. Це був вибух усього того, що вони придушували тижнями: страху, напруги, відповідальності та раптової, нелогічної пристрасті. Дощ продовжував несамовито бити в скло, але в салоні зламаного автомобіля двом людям було байдуже на негоду. В цей момент вони нарешті були самими собою і відчували щастя.