-24-

Арсен не міг допустити, щоб Альбіна йшла в лігво звіра беззахисною. Сидячи в навушниках у старій Ладі колеги Дмитра, яку він позичив на вечір, Арсен налаштував приймач. Екран ноутбука на пасажирському сидінні засвітився тьмяним синім світлом — камера в брошці Альбіни почала трансляцію. Арсен прислухався. 

Альбіна зайшла до аудиторії. Скрип дверей пролунав у навушниках Арсена, наче то було поруч. 

— А, Альбіно... — голос професора був масним, наче розлите масло і дратував Арсена до скреготу. — Я вже думав, ви злякалися після візиту вашого, як його там…родича?

— Я прийшла на перездачу, — голос дівчини тремтів, але вона трималася. 

— Перездача — це формальність, — почувся звук кроків. Професор підійшов ближче. На екрані Арсен бачив лише його підборіддя та вузол краватки. — Ми ж дорослі люди. Ви молода, красива та перспективна дівчина, а я людина впливова. Один мій підпис — і ви здасте весь курс на відмінно, або один мій дзвінок — і ви опинитеся за дверима університету.

— Що ви хочете? — прямо запитала Альбіна. Вона починала нервувати. 

— Ну, навіщо так грубо? Просто трішки вдячності... — Професор поклав руку їй на плече і Альбіна здригнулася. — Вашій родині зараз важко, я бачив вашого брата. Виглядає, як людина, що ледь зводить кінці з кінцями. Невже ви хочете такої ж долі? 

Дівчина мовчала, не маючи що відповісти. А професор продовжив:

— П’ять тисяч доларів і питання закрито. Або ми знайдемо інший спосіб розрахунку сьогодні ввечері.

Арсен відчув, як кров прилила до обличчя. Він стиснув кермо так, що пальці побіліли.

— Ти мерзотник, — прошепотів він, натискаючи кнопку запису. — Тепер ти мій.

— У мене немає таких грошей, — відповіла Альбіна блідніючи. 

— Тоді сідайте ближче, — голос професора став жорстким. — Обговоримо “інший спосіб”.

У цей момент Арсен вискочив з машини. Він влетів у будівлю університету, ігноруючи охоронця. Він знав, що запису вже достатньо, але бачити, як цей тип торкається Альбіни, було понад його сили.

Він розчинив двері аудиторії саме тоді, коли професор нахилився до дівчини.

— Іспит закінчено, — холодно промовив Арсен.

Професор відсахнувся, поправляючи піджак.

— Ти! Як ти смієш переривати іспит? Я зараз викличу поліцію!

— Клич, — Арсен спокійно дістав телефон. — А я поки надішлю цей запис ректору і вашій дружині. Тут і вимагання хабаря, і сексуальні домагання і все в прямому ефірі,  Вся ваша “впливовість” щойно перетворилася на кримінальну справу.

Обличчя професора стало сірим. Він подивився на Альбіну, потім на Арсена, який раптом перестав здаватися звичайним роботягою. В його погляді було щось таке, від чого професору стало по-справжньому страшно.

— Я все виправлю. Альбіно, це був жарт! — залопотів він.

— Іди додому, Альбіно, — тихо сказав Арсен, не зводячи очей з ворога. — Твій залік уже в системі. А пану професору пора писати заяву про звільнення за власним бажанням, якщо він не хоче зустріти ранок у СІЗО.

Коли Альбіна вийшла, то не пішла додому. Вона чекала Арена в коридорі. Вона тремтіла, заламувала пальці, але коли Арсен підійшов, вона просто обійняла його.

— Дякую, — прошепотіла вона. — Я не знала, що ти на таке здатний.

Арсен притис її до себе, відчуваючи, як калатає її серце. Він розумів, що зараз він простий сантехнік та саме йому вона вдячна і виказує симпатію. Йому, як людині, а не тому, хто має мільйони. 

Тим часом за містом дощ перетворився на справжню стіну. Дмитро та Уляна вийшли з будівлі банку. Обличчя Дмитра було виснаженим, як і він сам, бо зустріч з Марком Григоровичем пройшла на межі фолу. Банкір довго вивчав папери, випитував у Дмитра інформацію, ставив незручні запитання, але Уляна вчасно підсовувала потрібні папери і м'яко перехоплювала ініціативу.

— Ми це зробили? — запитав Дмитро, коли вони сіли в машину.

— На відсотків дев'яносто, гадаю. Він пообіцяв затримати платіж до з'ясування обставин. Це вже щось. — Уляна видихнула. — Але нам треба встигнути подати позов до завтрашнього ранку.

Вона завела двигун, і вони рушили лісовою дорогою, але через десять хвилин двигун автомобіля чхнув, видав дивний звук і затих. Машина по інерції проїхала ще кілька метрів і зупинилася посеред абсолютної темряви та зливи.

— Тільки не це... — прошепотіла Уляна, намагаючись знову завести авто. — Тільки не зараз!

Дмитро подивився на приладову панель, потім у вікно, де дерева гнулися від вітру.

— Здається, ми приїхали, — сказав він.