-23-

Дмитро стояв осторонь, почуваючись школярем, який випадково розбив цінну вазу.

— Отже, план такий, — Арсен постукав пальцем по столу. — Дмитре, ти їдеш в заміський офіс замість мене з Уляною. Там працює Марк Григорович. Він людина старої закалки і якщо він відчує хоч краплю невпевненості або фальші — гроші підуть з рахунків миттєво. Тому, постарайся. 

— Арсене, я не зможу, — прошепотів Дмитро. З під ребер підіймався страх та хвилювання. — Я ж сантехнік, а не оратор. Язик заплітається від цих ваших термінів. Я вже і так начудив. 

Уляна підійшла до нього і поклала руку на плече. Це був перший такий жест підтримки за весь час.

— Ти не будеш один. Я підготую тобі кожен крок, розпишу слова. Але ти маєш вести себе впевнено. І говори мало, кивай коли треба Все інше зроблю я.

Арсен вдячно глянув на Уляну.

— А поки ви рятуватимете фірму, я займуся питанням з Альбіною. 

— З Альбіною? — мало не вигукнув Дмитро, здивовано. 

— Саме так, — хитнув головою Арсен, — Викладач перейшов межу дозволеного. Він не просто тисне на неї, він запропонував їй… — Арсен не міг то вимовити вголос, — Уляно, мені потрібен доступ до архіву платежів університету. Я впевнений, що наш “професор” не лише зі студенток хабарі бере. І було б чудово знати когось, хто може зайнятися цим питанням для мене.

— Гаразд, я спробую когось найти. 

Арсен подякував їй, плеснув Дмитра по плечу і пішов. Він поспішав на роботу. 

— Ти знала про Альбіну? — коли Арсен покинув кабінет, стишено запитав Дмитро. Він був шокований тим, як такий, як Арсен міг вподобати собі Альбіну, але ковзнули погляд трохи далі, зрозумів, що сам не кращий. 

— Дещо чула, — зізналася Уляна і зібравши деякі папери, пішла геть. Їй ще треба було розписати роль Дмитра і по пунктам все програти у власній голові. Бо вони не могли повернутися від банкіра ні з чим. 

Вечір у комуналці був напруженим. Альбіна сиділа на кухні, обхопивши руками горня з чаєм. Коли Арсен зайшов, вона навіть не підняла на нього очей.

— Альбіно, послухай... — почав він.

— Ні, це ти послухай, — вона різко підвелася. — Через те, що ти втрутився, він призначив мені перездачу на завтра на сьому вечора. Одній, у порожній аудиторії. Ти розумієш, що це означає?

Арсен відчув, як усередині все холоне. Він знав цей тип людей. Професор відчував безкарність перед “сантехніком”.  І це не дивно, бо більшість людей оцінює інших по вигляду. 

— Він нічого тобі не зробить, — твердо сказав Арсен. — Я обіцяю. Йди завтра на іспит, але візьми з собою це.

Він простягнув їй невелику брошку. Альбіна здивовано подивилася на прикрасу.

— Навіщо мені це зараз?

— Це не просто брошка. Там мікрофон і камера. Все, що він скаже, все, що він спробує зробити, буде записано і в ту ж секунду передано на мій пристрій. А я буду поруч.

Альбіна подивилася на нього так, ніби бачила вперше.

— Звідки у тебе таке? Ти ж казав, що грошей немає навіть на новий змішувач і мусиш тут бути.

— Позичив у друзів, — збрехав Арсен, ледь стримуючи усмішку. — Друзі бувають різні. У деяких і таке найдеться. 

Наступного ранку Дмитро та Уляна вирушили в дорогу. Чорний позашляховик Арсена плавно ковзав по трасі. Дмитро нервово поправляв краватку, яку Уляна власноруч зав’язала йому перед виїздом.

— Ти впораєшся, — сказала вона, не відриваючи очей від дороги. — Просто пам'ятай: ти зараз захищаєш не тільки компанію Арсена. Ти захищаєш нашу спільну справу.

— Ти сказала “нашу”? — Дмитро глянув на неї.

Уляна ледь помітно почервоніла.

— Так. Бо я зрозуміла, що компанія — це не тільки стіни, а люди, які готові працювати разом задля спільної мети. Навіть такі дивні, як ти.

Дмитро хотів щось відповісти, але небо раптом затягло важкими свинцевими хмарами. Перші краплі дощу вдарили по лобовому склу. До заміського офісу банку залишалося кілька кілометрів, і Дмитро мусив зосередити свою увагу на дорозі.