-19-

Новий день почався надто швидко. Арсен прокинувся від будильника, який різав тишу кімнати таким звуком, ніби насміхаючись з нього. Спина боліла сильніше, ніж учора, а диван, здавалося, остаточно вирішив довести йому, що не призначений для сну дорослого чоловіка. Він повільно підвівся, зробив кілька кроків до кухні й машинально глянув у вікно. Надворі було похмуро, небо затягнуло сірими хмарами, і цей пейзаж дивним чином відповідав його настрою.

На кухні знову чекала проста їжа. Арсен їв мовчки, не відчуваючи смаку, думаючи про вчорашню розмову з Альбіною. Її слова не виходили з голови. Страх у голосі, безпорадність, відчай — усе це він забрав із собою, виходячи з квартири. Йому не давала спокою думка, що він може допомогти, але поки що не розумів як саме.

Дорога на роботу була звичною: маршрутка, тіснота, запахи чужих парфумів і втома. Він ловив на собі байдужі погляди людей, для яких цей ранок був просто ще одним. Для нього ж — черговим випробуванням його терпіння.

Цього дня його відправили на виклик до приватного будинку. Здавалося б, нічого складного, але власник виявився надто вимогливим і впевненим, що сантехнік — це хтось на кшталт особистого слуги. Він ходив за Арсеном слідом, постійно давав поради, які не мали жодного сенсу, і зрештою встиг кілька разів дорікнути, що “за такі гроші могли б і швидше”. Арсен стримувався з останніх сил. У якийсь момент, нахилившись над трубою, він таки облився водою з ніг до голови, що викликало у господаря будинку гучний сміх. Сам Арсен усміхнувся лише кутиком губ. Курйози, як виявилося, були невід’ємною частиною його нового життя. 

І це було трохи незвично. Бо в в світі багатства та розкоші, ніхто б не посмів так з ним розмовляти. Там він замовляв “музику” під яку танцювали інші, а  тут… тут він був ніхто. І мабуть вперше за час парі Арсен зрозумів про що йому казав Дмитро. Коли ти обслуговуючий персонал — ти ніхто, тебе не бачать  і не чують. 

Повертався Арсен додому пізно, втомлений і роздратований. У квартирі було тихо. Альбіна ще не повернулася, і це дало йому змогу трохи перевести подих. Він саме збирався піти в душ, коли задзвонив телефон.

Уляна.

Він відповів одразу, ніби чекав цього дзвінка.

— Я дізналася, — сказала вона без зайвих вступів. — Викладач із кафедри, стаж великий, репутація в університеті… специфічна. Не перший скандал, але жодного разу не доходило до офіційних заяв.

Арсен заплющив очі й на мить притулився плечем до стіни.

— Тобто він знає, що йому нічого не буде, — сказав він тихо.

— Саме так, — відповіла Уляна. — І якщо хтось піде до нього без підготовки, ситуація лише погіршиться.

Арсен слухав, але думками був уже десь далеко. Йому здавалося, що мовчати — означає стати співучасником. Він подякував Уляні, попрощався й довго стояв на кухні, дивлячись у темне вікно. Рішення визріло швидко, занадто швидко, без холодного розрахунку, до якого він звик у бізнесі.

Наступного дня він поїхав до університету. У робочій куртці, з сумкою для інструментів, він виглядав там чужорідно. Коридори були наповнені студентами, викладачами, котрі на відміну від нього не виглядали, як вижатий лимон. Він знайшов потрібний кабінет і постукав.

Розмова не пішла так, як він уявляв. Викладач спершу посміхався поблажливо, потім роздратувався, а згодом узагалі почав поводитися зухвало. Арсен говорив стримано, але чітко, став на захист Альбіни, не називаючи свого імені, не погрожуючи, лише апелюючи до совісті. Та совісті там, схоже, не було.

Коли він вийшов з університету, у нього було відчуття важкості в грудях. Він зробив крок уперед, потім ще один, і тільки тоді зрозумів, що зробив помилку. Бо він пішов до цього негідника, як сантехнік Дмитро, а не як впливовий бізнесмен Арсен. 

Увечері Альбіна повернулася додому мовчазна й напружена. Вона не дивилася йому в очі.

— Він знає, — сказала вона нарешті. — Тепер він точно знає, що я комусь сказала. Сьогодні мене викликали до деканату.

Арсен відчув, як у ньому холоне все всередині. Він хотів допомогти, захистити, а вийшло навпаки.

Тієї ночі він довго сидів на кухні, дивлячись у темряву. Тепер це була не просто несправедливість, а його відповідальність. І він розумів: далі діяти навмання не можна. Потрібно було думати, шукати інший шлях і виправляти те, що він щойно наколотив.