-12-

Дмитро прокинувся від дивного шуму. Йому здалося, що десь у вітальні хтось повів себе надто впевнено — хрускіт дверцят, наче їх силоміць відкривали, чи то пляшка зачепила край столу. Серце в нього стиснулося, мов хтось холодною рукою схопив.  Дмитро сів на ліжку, намагаючись зрозуміти: сон це, чи дійсність. Та звук повторився, вже ближче.

Він збагнув одразу: у квартиру залізли грабіжники. Грабували не його — грабували Арсена.

Він повільно звівся з широкого ліжка, яке здавалось йому королівським після його дивану з пружиною, що колола спину. У кімнаті панувала напівтемрява, лише місячне світло пробивалося крізь важкі штори. На ходу, босими ногами, він ухопив перше, що трапилося — важку пляшку червоного вина, яку не допив увечері. “Буде зброя”, — подумав, стискаючи її в долоні, і крадькома рушив у коридор.

Шум наростав. Хтось вовтузився біля кухні, і навіть ніби щось мугикав собі під ніс. Дмитро відчув, як адреналін розливається по тілу, і подумав, що зараз доведеться битися за чуже майно, ніби воно вже стало його. “Ну от і все, романтика закінчилась, — майнула думка, — щасливе життя триває рівно добу”.

Він розігнався і різко вискочив у вітальню, готовий огріти першого, хто трапиться на очі. Але замість бандита з балаклавою побачив струнку дівчину у вечірній сукні, яка ледь трималася на ногах. Вона намагалася зняти туфлі, спотикалася, а потім помітила його й весело розсміялася:

— Ти хто такий, чорт забирай?!

— Це я мав би питати, — пробурмотів Дмитро, все ще тримаючи пляшку, немов кийок.

— Я? Я — наречена господаря, — гордо кинула вона, і відразу ж втратила рівновагу, хапаючись за спинку дивана. — А ти що тут робиш?

Дмитро застиг, розуміючи, що от вона — та сама Катерина, про яку згадував Арсен.

— Я… — він знітився, намагаючись скласти хоч якісь слова. — Це довга історія.

— Ну, розказуй, — хмуро сказала вона, вже не така весела, як хвилину тому. — Бо інакше я дзвоню в поліцію.

Вино випало з його рук і м’яко бухнуло на диван. Настав час говорити правду.

Дмитро жестом запросив її сісти, але Катерина лише склала руки на грудях і почала свердлити його очима. Він зітхнув і почав від самого початку: про дружню зустріч і про парі, про те, що тепер він місяць житиме тут, а Арсен — у його квартирі.

Катерина слухала, але вираз її обличчя темнів від кожного слова. Врешті вона не витримала:

— Ти знущаєшся? Я маю повірити, що мій наречений пішов жити в якісь халупи сантехніка, щоб… перевірити себе? Це ж абсурд!

— Це правда, — тихо відповів Дмитро. — Хочете — подзвоніть йому.

— Що я і зроблю, — рішуче сказала вона й вихопила телефон.

В кімнаті запанувала тиша, яку порушив лише її дзвінок. Дмитро відчував, як його стискає зсередини, наче він на іспиті. І коли нарешті почув голос Арсена з телефону, йому навіть полегшало.

Катерина довго слухала, щось запитувала, кілька разів обурено вигукувала «ти серйозно?» і нарешті вимкнула телефон. Вона ще з хвилину стояла мовчки, потім кинула на Дмитра погляд, повний роздратування і відрази:

— Знаєш що, — сказала холодно. — Якщо він думає, що я буду чекати, поки він бавиться у сантехніка, то він глибоко помиляється.

Вона рішуче рушила в спальню, гучно грюкнувши дверима. Дмитро залишився наодинці в просторій вітальні, з відчуттям, ніби світ тільки-но перевернувся догори дриґом. Він сів на диван, обхопив голову руками й видихнув:

— Ото влип…

Вперше за день він не почувався переможцем, а радше заручником чужої гри.