-8-

Кабінет Арсена здавався Дмитрові майже недосяжною святинею. Високі дубові двері, оздоблені матовим склом, тихо зачинилися за його спиною, коли він обережно переступив поріг. Простора кімната з великими вікнами у підлогу тонула в теплій напівтемряві, яку створювали м’які промені вечірнього сонця. На полицях, вишикуваних уздовж стін, стояли книги у шкіряних палітурках, кілька нагород і дорогих аксесуарів. Масивний стіл із темного дерева виглядав як трон для господаря, а крісло за ним — мов символ влади, котрої Дмитро ніколи не відчував.

Він тільки встиг зробити кілька кроків, як за ним зайшла Уляна. Її кроки були легкі й упевнені, голос — холодний і рівний:

— Я маю дещо тобі сказати, Дмитре.

Він обернувся, здивовано піднявши брови. Вигляд у дівчини був бездоганний — стримана класична сукня, волосся зібране у просту зачіску, обличчя серйозне, без жодної усмішки.

— Я залишаюся поруч із тобою не тому, що хочу, а тому, що мушу. Це парі безглузде, і я не довіряю тобі. Якщо ти бодай спробуєш нашкодити Арсенові чи його справам — я зітру тебе в порошок.

Її слова прозвучали холодно й відверто загрозливо. Дмитро вже відкрив рота, аби відповісти, але вона раптом змінила тон. Її губи ледь торкнулася усмішка, мовби вона сама розважалася своїм попередженням.

— Але сподіваюся, нам не доведеться доходити до цього, — додала вона тихіше. — Успіхів.

Не давши йому ані хвилини на відповідь, Уляна вийшла з кабінету, залишивши по собі відчуття чогось незбагненного. Дмитро постояв посеред кімнати, намагаючись осмислити побачене й почуте.

“Кропива, їй-богу, — майнуло в голові. — З вигляду ніжна квіточка, а на ділі колючка”.

Він хитнув головою й вирішив відволіктися від думок. Цікавість взяла гору: Дмитро почав обходити помешкання Арсена. Він зупинявся у кожній кімнаті, розглядав інтер’єри, торкався речей, ніби перевіряв, чи справжні вони. Зрештою опинився у ванній кімнаті й не втримався: запустив воду в душовій кабіні з функцією гідромасажу. Гарячі струмені приємно обволікли тіло, змиваючи втому і бруд старих маршруток, що сьогодні довелося пережити. Дмитро заплющив очі й мимоволі усміхнувся: ось воно, життя, яке він завжди уявляв.

Після душу він відчинив дверцята великої шафи у спальні Арсена. Перед очима відкрився цілий світ розкоші — костюми відомих брендів, сорочки, краватки, взуття. Усе охайно розвішане й розкладене. Дмитро не втримався, приміряв кілька речей, та вже за кілька хвилин розчаровано зітхнув: більшість була замала. Його плечі та руки, загартовані фізичною працею, вимагали іншого розміру. “Ну нічого, — подумав він, — навіть не вдягнувши цього, я вже відчуваю себе інакше”.

Голод змусив його рушити на кухню. Там його зустрів холодильник, наповнений продуктами, про які він раніше міг лише мріяти. Дмитро дістав кілька делікатесів, приготував прості канапки, та найбільше враження на нього справила банка з ікрою і пляшка дорогого вина, що чекала охолодженою. Він відкоркував її, налив у кришталевий келих і зробив кілька ковтків.

Смак був настільки вишуканий, що він аж розсміявся сам до себе: “Оце я розумію — нове життя”.

Він зручно вмостився на шкіряному дивані у вітальні, поклав перед собою тарілку з канапками й налив другий келих. Погляд його ковзнув по великих вікнах, за якими вогні міста починали мерехтіти у вечірніх сутінках.

“Ну що ж, — подумав Дмитро, піднімаючи келих, — нове життя почалося. І я зроблю все, щоб спробувати його на повну”