-7-

Арсен вийшов із власної квартири, ще раз озирнувшись, ніби востаннє хотів запам’ятати рідні стіни, і побажав Дмитру удачі. Вони обмінялися рукостисканням, і в цю мить обидва відчули, що повернутися назад буде вже складно. Двері зачинилися, і Арсен залишив позаду просторий лофт, де панували тиша, дорогий інтер’єр та запах його улюбленого віскі.

У руках він тримав невелику сумку з речами: кілька змін одягу, косметичні засоби, парфуми. Єдиною річчю, що він дозволив собі взяти з минулого життя, був телефон із записаною адресою Дмитрової квартири. Все інше залишилося вдома, навіть годинник, який був невід’ємним атрибутом його іміджу. Дивно було усвідомлювати, що тепер він не власник «Ролекса», не успішний бізнесмен, а звичайний сантехнік, чия доля тісно пов’язана з водопровідними трубами.

Йому довелося йти пішки до зупинки, адже автомобіль і водій тепер не належали до його повсякденності. Дорога видалася незвичною. Місто, яке він знав давно, виглядало зовсім інакше, коли спостерігати його не з вікна позашляховика, а крок за кроком, разом із натовпом перехожих. Він відчував запахи, яких раніше не помічав: свіже тісто від булочної, що стояла на розі, пилюку з дороги, дим із кав’ярні, де готували дешеву каву.

Маршрутка приїхала швидко, і Арсен з подивом відзначив, що люди сідають у неї майже на ходу. Йому вдалося зайняти місце біля вікна, але вже за кілька зупинок салон заповнився до межі, і він відчув, що не дихає. Поїздка виявилася виснажливою: шум, тіснота, запахи різних людей, втомлених після роботи. Він змушений був пересідати ще раз, і загалом дорога зайняла півтори години. Коли він нарешті дістався потрібного району, відчував себе так, наче тільки що вийшов зі спортзалу.

Район зустрів його похмурістю. Будинки тут були старі, асфальт у дворі потріскався, а під’їзди виглядали занедбано. Адресу він знайшов швидко і, піднявшись на сьомий поверх старим ліфтом, що скрипів і деренчав так, наче от-от розсиплеться на частини, нарешті опинився перед дверима Дмитрової квартири. У під’їзді пахло вогкістю та чужою їжею. Двері були легкі, ненадійні, але Дмитро попереджав: «Брати тут нічого, крім сусідки, нема».

Вставивши ключ у замок, Арсен відчинив двері й ступив усередину. Спершу він завмер, прислухаючись, але в квартирі було тихо. Видно, ні Альбіни, ні Сергія вдома не було. Це давало йому час уважно роздивитися своє тимчасове житло.

Кімната, яка тепер належала йому, була невеликою. Уздовж стіни стояло ліжко з перекошеним матрацом, поруч — старенький стіл, заставлений дріб’язком. У кутку висів полиця з кількома книгами й чашкою, у якій лежали викрутки та плоскогубці. На підлозі — потертий килим, а біля вікна старий стілець. Арсен сів на нього й відчув, як деревина тріснула під вагою.

Він піднявся й підійшов до вікна. З нього відкривався вид на сірі дахи, старий дитячий майданчик, де гойдалися двоє дітей, і смітники біля під’їзду. Контраст із тим, що він бачив зі свого пентхауса, був приголомшливим. Але Арсен змусив себе всміхнутися: саме цього він хотів — відчути життя з іншого боку, прожити його на власній шкірі.

Він зробив кілька кроків до коридору, коли почув різкий скрип. Арсен озирнувся й ледь устиг ухилитися від удару. Просто перед його обличчям блиснула металева сковорідка.

— Ти хто такий?! — закричала дівчина з розкуйовдженим волоссям і в спортивному костюмі. Це була Альбіна, яка щойно повернулася додому. Вона тримала сковорідку обома руками й готувалася до повторного удару.

— Спокійно! — вигукнув Арсен, піднімаючи руки вгору. — Я друг Дмитра! Він казав вам, що я житиму тут!

Альбіна примружила очі, ще мить стояла напружено, а тоді повільно опустила сковорідку.

— А-а-а, оце ти той «друг», — пробурмотіла вона, кидаючи на нього оцінюючий погляд. — Ну, нічого собі. Дмитро ж казав, що його знайомі прості люди, а ти виглядаєш занадто… чистенько.

Арсен лише зітхнув. Він зрозумів: це буде непросто.