-3-

Дмитро прокинувся цього ранку з таким відчуттям, ніби нарешті розпочинається новий етап його життя. Сонце крізь тонкі фіранки заливало кімнату тьмяним світлом, оголюючи всі її недоліки: обшарпані шпалери, скрипучий стіл, на якому лежав розібраний інструмент, і стару шафу, що вже давно просилася на смітник. Зазвичай цей вигляд викликав у нього втому й роздратування, та сьогодні — лише спокійну байдужість. Він знав, що більше не муситиме щодня прокидатися тут, не слухатиме сварки сусідів і не збиратиме себе докупи, перш ніж рушити на роботу.

Йому здавалося неймовірним: зовсім скоро він житиме інакшим життям — легким, вільним, без постійних думок про зарплату, комуналку й нескінченні рахунки. Нарешті можна буде видихнути і перестати рахувати копійки, відкладені на хліб чи на проїзд.

Згадка про сусідів лише підсилювала відчуття радості. Дмитро добре уявляв, як полегшено зітхне, коли не доведеться більше щодня чути голос Альбіни, студентки з кімнати навпроти, яка завжди була всім незадоволена й сипала на нього докорами, ніби він особисто винен у її проблемах. Або Сергія, програміста, що здавався настільки змученим життям, ніби світ щодня стискав його у важких обіймах. Ті двоє були постійним нагадуванням про те, у якій тісній клітці вони всі разом існують.

Та головне, від чого він мріяв утекти, — робота. Згадка про Клару Семенівну викликала на його обличчі криву усмішку. Ця жінка була загадкою: щоразу навантажувала його більшою кількістю завдань, ніж інших, і поводилася так, ніби він особисто переїхав велосипедом її кота. Інші майстри дивувалися, чому саме на нього звалювалася найбрудніша й найважча робота. Дмитро й сам не розумів. Лише одного разу наважився запитати її про причину, але тоді мало не отримав гаманцем по голові. “Дивна жінка, тай годі”, — підсумував він для себе ще тоді й відтоді намагався просто мовчки виконувати все, що давали.

Тепер же все це залишалося позаду. Ніяких зіпсованих ванн і трухлявих труб, ніяких нескінченних маршруток, що везли його на виклики у найдальші куточки міста. Він відчував себе так, ніби виграв у лотерею, і нарешті мав змогу розірвати сірий ланцюг буднів.

Дмитро навіть уявляв, як виглядатиме його новий дім. Просторий лофт із панорамними вікнами, зручні меблі, сучасна техніка, кухня, де кожен прилад блищить, ніби щойно з вітрини. Йому не доведеться ділити холодильник із сусідами чи слухати, як за стіною хтось годинами грюкає клавіатурою. А замість важкої сумки з інструментами він носитиме лише ключі від власного авто.

Ці думки наповнювали його особливою ейфорією. Вперше за довгий час він справді чекав завтрашнього дня.

Відчуваючи приємне хвилювання, Дмитро витяг стару спортивну сумку й почав складати речі. Усього кілька футболок, пара джинсів, светр, робочі штани та куртка. Невеликий набір особистих речей — усе, що він міг назвати “своїм”. І все ж цього здавалося достатнім. Адже попереду чекало життя, де більше не треба рахувати дріб’язок, не треба виправдовуватися за кожну витрачену гривню.

Він застібнув блискавку сумки й усміхнувся.

Завтра він прокинеться зовсім іншим чоловіком.