У «Кав’ярню на кутку» Соломія зайшла запізнившись всього на п’ять хвилин. Алла вже сиділа за кутовим столиком, роздивляючись щось у телефоні.
– Сімдесят п’ять відсотків, – промовила Алла замість привітання, коли Соломія сіла на стілець навпроти.
– Чого сімдесят п’ять?
– Ймовірності того, що ти мене вб’єш. Але спочатку послухай до кінця. Його звати Марк.
– І чим займається Марк?
– Ну... він будівельник.
Соломія повільно заплющила очі.
– Алла. Я сказала Мартинівні, що мій хлопець – архітектор програмних систем. Не виконроб і не муляр. Ти чуєш мене?
– Та почекай ти! – Алла так махнула рукою, що чуть не перекинула склянку з водою. – Він виконроб, але з вищою освітою! Він інженер-будівельник! Вони там теж якісь програми використовують. Вдягне піджак – ніхто й не відрізнить. До того ж, він винен мені одну послугу. Його бригада минулого місяця затопила мою фотостудію, і ми ще не закрили це питання.
– Ну, незнаю… Він хоч нормальний? – Соломія підозріло звузила очі. – Не п’є? Не матюкається через кожне слово?
– Він... специфічний, – Алла зам’ялася. – Трохи прямий, але симпатичний. Дівчатам подобається. Навіть дуже.
У цей момент задзеленчали дзвіночки і двері кав’ярні відчинилися. До приміщення зайшов високий хлопець у потертому шкіряному жакеті та темних джинсах. На щоці в нього була ледь помітна смуга від білої ґрунтовки, а темне волосся стирчало в різні боки так, ніби він тільки-но зняв будівельну каску.
Він озирнувся, помітив Аллу і впевнено рушив до їхнього столика.
– Привіт, Алю, – голос у нього був низький, з легким прокуреним хрипом. – Що за терміновість? У мене на об’єкті цемент застигає.
Він підсунув вільний стілець, сів, навіть не знявши жакет, і вперше подивився на Соломію. Погляд у нього був гострий і абсолютно позбавлений будь-якого захоплення.
– Це Соломія, – представила подругу Алла. – Соля, це Марк.
– Дуже приємно, – промовила Соломія.
Марк оглянув її з голови до ніг: строгий бежевий светр під горло, акуратний пучок на потилиці, окуляри в тонкій металевій оправі. Його губи сіпнулися в ледь помітній посмішці.
– Учителька? – запитав він.
– Викладач університету, – поправила Соломія, випрямляючи спину. – Викладаю англійську та порівняльну лексикологію.
– Зрозуміло. Серйозна пані. І навіщо серйозній пані потрібен виконроб на суботу?
Соломія глибоко вдихнула. Повітря в кав’ярні раптом здалося їй надто гарячим.
– Мені потрібен супровід на ювілей факультету. На чотири години. Ви маєте грати роль мого хлопця.
Марк мовчав рівно три секунди. Потім повільно відкинувся на спинку стільця й хмикнув.
– Хлопця? Твого?
– Фальшивого хлопця, – уточнила Соломія, віддаючи належне кожному складу. – І не просто хлопця, а фахівця з розробки програмного забезпечення.
– Чому саме айтішника? – він вигнув брову. – Будівельники вже не в моді?
– Тому що моя завідувачка кафедри вважає, що викладач іноземної мови має зустрічатися з кимось... з інтелектуальної сфери.
– А я, значить, з неінтелектуальної? – у його голосі з’явилися небезпечні нотки іронії.
– Ви плутаєте специфіку, – Соломія склала руки на столі. – Якщо ви почнете розповідати за столом про марку бетону М300 чи про те, як правильно класти гіпсокартон, мене звільнять.
– М400, – спокійно поправив Марк. – На відповідальних об’єктах ми використовуємо М400. І гіпсокартон не кладуть, а прикручують на профіль, леді.
Алла тихо зашипіла поруч і підштовхнула Марка ліктем у бік.
– Марк, перестань. Ти мені винен затоплений ламінат. Зроби це, і ми в розрахунку.
Марк проігнорував Аллу. Він дивився прямо на Соломію. Погляд у нього був випробовуючий, ніби він перевіряв міцність опорної балки.
– Добре, – сказав він нарешті. – Давай розберемося у кошторисі. Що я з цього матиму, крім того, що закрию борг перед Аллою?
– Безкоштовна вечеря в «Асторії», – відрізала Соломія. – І моя вічна вдячність, яка виражатиметься в тому, що я більше ніколи в житті до вас не звернуся.
– Хм, безкоштовна вечеря, – Марк покрутив на столі порожню цукорницю. – Добре. Мені треба знати легенду. Де ми познайомилися? Як довго разом? Чому я, такий гарний, терплю твій вираз обличчя, ніби ти тільки-но проковтнула лимон?
Соломія відчула, як до щік припливає гаряча хвиля.
– Мій вираз обличчя цілком адекватний ситуації! А познайомилися ми... у бібліотеці.
Марк пирхнув. Цього разу голосно, примусивши повернутися дівчину за сусіднім столиком.
– У бібліотеці? Серйозно? Ніхто в це не повірить. Давай краще так: ти врізалася в мою машину на парковці біля супермаркету, почала повчати мене, а я вирішив, що ти кумедна, і запросив тебе на каву.
– Це безглуздо і банально.