11. Пригоди

Майже кожну ніч Кеті влаштовувала нічні прогулянки зі Спірітом. Так от, цієї ночі Кеті мала багато енергії, і після вечері, коли всі готувалися до спання, замість піжами вона переодягалася в одяг для верхової їзди. Чорні бриджі, гумові чоботи, біла туніка до пояса, довге розпущене волосся, складали нічний лук Кеті. Коли старий величний годинник у вітальні пробив о пів дванадцяту, всі світла у будинку вже давно згасли. Ніч була темною як в око стрель, хоч місяць добре освітлював небо.

Кеті навшпиньки спустилася зі сходів, обережно проходячи повз кімнату Даллена. З його кімнати долинало тихе хропіння, але Кеті знала що він міг вдавати ніби-то спить із-за того що страждав безсонням, і в разі її викриття міг розказати батькові про її секретні нічні прогулянки. Кеті полегшено зітхнула коли, як на її думку, вона успішно пройшла без шурхоту. Спіріт вже нетерпляче очікував Кеті, сам кінь був дуже радий нічним прогулянкам в темноті, коли все таке загадкове. Інколи йому не спалося як і хазяйці, і він був радий збавити енергію. Кеті зробила вуздечку з мотузки, щоб не перевантажувати Спіріта металічною вуздечкою та важким сідлом. При цьому Кеті не помітила як до ранчо тихо під’їхав невідомий джип з трейлером. Коли все було готово, Кеті застрибнула на Спіріта і помчала у лісову темряву. Трава вкрита росою, свіжість нічного повітря, Спіріт мчиться галопом… Кінь стрімко перестрибував через колоди дерев та струмки, бувши при цьому обережним, щоб не віддалятися від знайомих їм місць. В один момент ззаду почувся стукіт копит - їх наздоганяв Даллен на Фавориті. Проте Кеті злякалася не на жарт, не впізнавши їх, бо Даллен мав капюшон і було дуже темно. Так почалися змагання, і Спіріт не перебираючи дороги, явно заглиблюючись ще більше у ліс. Коли Даллен нарешті закричав, Кеті впізнала його голос і припинила втечу. 

- Як ти мене перелякав, негідник! – крикнула Кеті, затіваючи сварку з ним. – Який же ти безсовісний, у мене мало не стався сердечний припадок!

- Та заспокойся, - спокійно відказав Даллен, - я просто не думав що ти не впізнаєш мене і будеш чинити опір.

- Та невже?!

- Скажи мені на милість, чому ти сама в лісі зі Спірітом в такій пізній годині ночі?

- Гаразд, здаюся. Я сама винна, бо повірила в те, що ти спиш і втекла на свої звичні нічні прогулянки.

- Ха ха ха, попалася! Та ти собі уявляєш що зробив би мій батько якби довідався про твої нічні вилазки?

Кеті промовчала.

- А ти що тут робиш? Мабуть, охороняєш свої володіння? Чи, можливо, слідкуєш за мною, га?

- Як бачиш, я…

Проте Даллен не встиг договорити, бо почувся шум багатьох вершників на конях в їхньому напрямку. Якщо це сталося вночі, то ці люди явно не з добрими намірами. Кеті та Даллен скерували своїх коней до моря, але ні вони, ні коні не розпізнавати навколишню місцевість та заблукали у безліч галявинах. Кеті й Даллен спостерігали як навколо світлі вогники то мелькали, зникали та потім заново об’являлися. Вони забрели на територію диких котів…

Кеті була в паніці. Попереду – тисячі неприязних диких котів готових до атаки, ззаду – невідомі вершники. Почулися дикі м’явкання і вистріли з рушниць. Вершники відстали, і дорога до моря була перекрита багатьма машинами. Кеті й Даллен опинилися у пастці, втеча виявилася неможливою.

- Нам необхідний тільки Спіріт, - промовив грізно один чоловік, - в інакшому випадку нам доведеться взяти вас у полон. Якщо попробуєте втекти, отримаєте покарання – постріл.

Кеті боялася втратити Спіріта і віддати його без бою, тому вирішила побути полонянкою. Даллен теж був змушений йти в полон, хоч не дуже був цьому радий. “Якби я тільки взяв із собою мобільний телефон, все було б по інакшому, - думав він, - і що ж тепер робити??”. 

Вершники скакали всю ніч, і чим дальше, тим більше ні Даллен, ні Кеті не впізнавали місцевість. Земля була висушена, без ніякої рослинності та людської чи тваринної присутності. Вони наблизилися до якоїсь величезної закинутої фабрики, на стінах якої ще висіли вивіски: “Фабрика пана Ф. Франкліна”. Ні Даллен, ні Кеті не мали зеленого поняття що це за місце, тому похнюпилися.

- Моє ім’я Фредерік, - промовив чоловік, який виглядав на 40 років, худорлявий, проте сильний, - я шеф цієї компанії. Ми зацікавилися вашим конем, Спірітом. Він дуже добре бігає, тому має великі шанси на кубок “Золота перемога”. Ми вирішили його викрасти, і цієї ночі ми були вимушені пуститися за вами в погоню. Ця закинула фабрика – наше укриття. Тут немає ні техніки, ні електрики, тож ви не зможете втекти. Даю вам золоту пораду: навіть не пробуйте втекти, а то вам не поздоровиться!

- Послухайте, - спокійно почала Кеті, - Спіріт не ваша власність. Він дикий, і тільки я в праві вирішувати що з ним робити. Якщо ви хочете нажитися на коневі – навіть не надійтеся, пан Тейкер обов’язково захистить нас!!!

- І хто це сказав? Ми погані люди, ми нехтуємо законами й нам ніхто не указ! – голосно викрикнув інший чоловік, і бандити почали глузувати разом з ним.

- Дівчино, - злісно процідив скрізь зуби Фредерік, - я починаю реально злитися. Я просто вимагатиму за вас викуп, в разі опору якщо цей пан Тейкер почне вас шукати, ми видалимо вас. Легко й просто. Так що не відкривайте ваших мерзенних ротиків, зрозуміло? Джо, віднеси коней до конюшні, Дорот – а цих дітей до “гостинної кімнати”. І принесіть мені вина та смаженого м’яса!

Кеті розпрощалася поглядом зі Спірітом. Ну вони й попали, і навіщо їй закортіло прогулятися цієї злощасної ночі? Як же Кеті картала себе за це. Бандити зачинили їх в одному великому і темному приміщенні яке більше нагадувало стійло. Даллен попробував намацати вмикач, і тьмяне світло освітило приміщення, виявляється якась таки електрика була у фабриці. Будівля напіврозвалена, стіни обсипалися, тік струмок води. Також був сморід та багато порохів, і Даллен відразу почав чхати. В цьому місці вони мають жити невідомо скільки днів, невизначений час. Між Далленом і Кеті запала довга мовчанка, допоки у їхніх животах не почало бурчати.