Глава 14. Що сталося?

Поліція вже давно прибула в центр "Дитинство" і поліцейський опитував виховательку.

- О котрій годині пропали діти?

- Приблизно о 13.30. Після обіду діти знаходились тут. Гралися. Пройшли процедури. Потім я вивела дітей на прогулянку і вони зникли.

- І ви взагалі нічого не бачили? Де ви перебували в цей час?

- Я зайшла до себе в кімнату, щоб провідати Ваню.

- Якого Ваню?

- Це хлопчик - сирота. У нього піднялася вночі температура, і я залишила його спати у себе в кімнаті.

- Ви розумієте, що не мали права цього робити?

- Я знаю. Я подала документи на усиновлення.

- Ви не мали права залишати дітей без догляду.

- Через одну дитину ви наразили на небезпеку життя всіх дітей. Через вашу недбалість двоє дітей загубилося! З цим ми розберемося потім. Куди вони могли піти?

- Тут немає куди йти. Поле та ліс, - відповіла вихователька.

- Ви попередили родичів?

- У Юри тільки бабуся з дідусем. Але вони дуже старенькі. Я вирішила завчасно їх не турбувати. Тут більшість дітей такі.

- Ви повинні були одразу попередити родичів!.. А дівчинка?

- Я не можу додзвонитися ні до тата ні до матері.

- Нам потрібні фотографії дітей, - звернувся поліцейський до виховательки

- Дзвони в МНС. Нам потрібна їх допомога, - звернувся поліцейський до свого молодшого колеги.

- А ви телефонуйте родичам дітей, - знову звернувся до виховательки поліцейський.

Вихователька відійшла обабіч і почала набирати номер.

Віра працювала в офісі на комп'ютері. На столі лежали розкладені паперів.

Задзвонив телефон. На екрані висвітився напис "Улюблений". Віра з радістю взяла слухавку, але натомість у трубці почула занепокоєний жіночий голос.

- Віра?  Доброго дня.

- Алло. Хто це? Валентина Іванівна, ваша сусідка!

- Що з Дмитром? Що сталося?! – занепокоїлась Віра.

Не дослухавши відповідь Віра втратила свідомість і випустила з рук телефон, який впав на підлогу і вимкнувся.

До неї підбігли її колеги, принесли води і допомогли підвестись. Молода жіночка на ім'я Надія залишилась біля Віри допоки та не прийде до тями. Потроху Віра оговталась і вони разом в Надією сіли на дивані в офісі.

- Я б так не змогла. Для мене це подвиг. Ось так взяти і залишити все. Переїхати на нове місце. Усе починати з нуля, - сказала Надія за для підтримки.

- Ти знаєш, переважно, їхали ті, кому було куди їхати або ті, кому вже не було що втрачати, - відповіла Віра.

- Все одно, я б так не змогла. Для мене важлива стабільність. Я не така людина. Я б не змогла різко взяти і все кардинально змінити.

- Я найбільше боялася за Аню. У мене з нею була позаматкова вагітність. Після пологів мені зробили операцію. І я більше не зможу мати дітей. Я не могла дозволити, щоб з нею щось сталося. І як на зло ця контузія. Я до сих пір не можу себе пробачити, що не вгледіла за нею. Ця війна ледь не забрала найдорожче, - мою доньку. Я готова була виїхати подалі звідти, хоч на край світу. Для мене саме дорожче - це життя моєї дитини, а не будинок і все інше. Ми довго з Дімою не думали. Зібралися і поїхали, - сказала Віра і заплакала

- Пробач, що нагадала. Що трапилось?

- Сусідка дзвонала повідомити, що чоловік залишив їй телефон на той випадок, щоб попередити, якщо з ним щось станеться. І сказала, що він давно не виходив на контакт. 

Віра увімкнула телефон, який вимкнувся після того, як вона знепритомніла та впала, і побачила, що в телефоні було з десяток пропущених вхідних.

- Ого!  Чотирнадцять пропущених дзвінків, - схвильовано сказала Віра.

- Це чоловік? - перепитала Надія.

- Ні. Це вихователька з Центру, де Анютка знаходиться, - відповіла Віра, набираючи номер телефону виховательки.

- Алло. Це мама Ані.. Що? ..

Від почутого на тому кінці слухавки Віра зблідніла, схопилась за серце від різкого болю у грудях і знепритомніла, впавши зі стільця на підлогу так швидко, що Надя навіть не встигла їх підхопити. І як Надя не намагалася привести Віру до тями, їй це не вдалося, тому вони викликала швидку.