Розділ 17. Ми домовлялись, але…

Емі

Спали ми погано. Довелося влаштуватись на лавці, сидячи.

Я прокидалася від завивань вітру, від того, що затікала шия. А потім мені настився тривожний сон. Я відкрила очі і спочатку не побачила Макса.

Иа згадала, що сама відсіла від нього. І так хотілося знову відчути його поруч. Та я не рухалась, не хотіла його будити.

Десь близько третьої Макс прокинувся і сам сів до мене ближче й накрив своєю курткою поверх ковдри.

— А ти?

— Розбудив?

— Ні. Я давно не сплю. Вдягни куртку, тут зовсім не тепло.

— Мені нормально.

— Ти брешеш.

— Ні.

— Я не хочу, щоб ти замерз.

— Тоді не відсажуйся більше далеко.

Я підсунулася ближче. Моя голова лягла на його плече. Його рука — навколо мене.

Я знову відчувала його тепло. Його силу. Слухала його дихання.

— Максе?

— Мм?

Я кілька секунд мовчала.

— Я так рада, що ти приїхав. І що ти тут. Мені наснилось, що тебе немає і я в цій хатині одна.

Він сильніше притиснув мене до себе.

— Я тут.

Я заплющила очі.

І вперше за всю ніч заснула нормально.

Макс

О пів на сьому ранку вітер стих.

Сніг скінчився не повністю, але настільки, що за вікном знову можна було розрізнити схил.

Емі спала на моєму плечі. Я не рухався, хоч рука затерпла ще годину тому. Було байдуже.

На телефоні з’явився зв’язок.

Шість повідомлень від батька.

Три від Марини.

Одне від Артема:

Ти там живий? Твій батько мені написав.

Я відповів усім коротко. Потім подивився на Емі. І згадав ніч. Поцілунок. Свої слова.

Закохався.

Я сказав це.

Не прямо. Гірше. Випадково. А випадкові слова часто найчесніші.

Емі ворухнулася й відкрила очі.

Кілька секунд не розуміла, де вона. Потім подивилася на мене.

— Доброго ранку.

— Доброго.

— Ми живі?

— Так.

— Шкода.

— Дуже смішно.

Вона сіла й потерла шию.

— Я ніколи більше не спатиму сидячи.

— Підтримую.

— Коли нас заберуть?

— Уже виїхали. Хвилин сорок.

Емі кивнула.

Потім подивилася у вікно.

— Максе.

— Що?

— Нам треба домовитися.

У мене одразу з’явилося погане передчуття.

— Про що?

Вона повернулася до мене.

— Про вчора.

— А.

Я чекав.

Емі обхопила руками коліна.

— Ми повернемося додому. Там мама, твій батько. Через кілька днів ти їдеш у Мілан. І я не хочу, щоб усе стало дивним.

— Воно вже дивне.

— Ще дивнішим.

— Добре.

— Тому… хай це залишиться тут.

Я дивився на неї.

— Що саме?

— Те, що сталося.

Я відчув, як усередині все стискається.

— Ти хочеш зробити вигляд, що нічого не було?

— Ні.

— Тоді?

— Просто не продовжувати.

Я мовчав.

Учора саме я говорив про ризики. Про сім’ю. Про наслідки.

Зараз, коли вона повторила майже те саме, мені захотілося послати всі ці аргументи до біса.

— Ти цього хочеш? — запитав я.

Емі не відповіла відразу.

— Я думаю, так буде правильно.

— Я не це питаю.

Вона подивилася на мене.

Очі втомлені. Дуже блакитні.

— Ні.

Чесно. Гірше не буває.

— Я теж.

— Але саме тому.

Я зітхнув.

— Логічно.

— Максе. Моя мама майже все моє життя була самотня. Без пари. З купою проблем. І тепер вона нарешті щаслива. Я… Я поводилася як егоїстка. Все це може вплинути на їхній шлюб.

Вона розгублено дивилася на мене.

За вікном все світлішало.

— Я розумію. Як і все те саме зі сторони батька. Саме тому…

— Саме тому ти сказав, що нам краще бути друзями.

— Так.

Я справді це розумів.

Ми могли почати щось. А через чотири дні я поїду. Потім місяці відстані. Невідомо, що у кого станеться. А батько з Мариною будуть жити з цим і з наслідками.

Згадалася бабуся Лариса. Варто їй дізнатись, і всі наші рідні, друзі, їхні друзі та знайомі пліткуватимуть про це. Потім це потрапить в пресу і вплине на партнерів батька. А потім і на роботу VORON GROUP. Все це я чудово розумів.

— Вибач. Я дійсно не думала про наслідки. Ти був правий.

— Емі.

— Може, все це сталося, бо ми просто були відрізані від реальності сніговою бурею.

— І ми були наче самі у світі.

— Так.

Може, небезпека, холод і безсонна ніч зробили нас дорослішими, і саме тому все здавалося таким ясним.

— Добре, — сказав я. — Не продовжуємо.

Емі кивнула.

— І нікому не кажемо.

— Добре.

— І поводимося нормально.

Я крізь силу усміхнувся.

— Це вже звучить як нове правило.

Вона теж вимучено усміхнулася.

— Поки що ми маємо погану статистику.

— Цього разу впораємося.

Я простягнув руку.

— Домовились?

Емі подивилася на неї. Потім на мене.

Вклала свою долоню.

— Домовились.

Ми сиділи так кілька секунд.

І обоє вже знали, що це брехня.

Не те, що ми спробуємо.

Спробуємо.

А те, що нам вдасться.

Емі

Після цієї розмови стало ще гірше.

До неї принаймні можна було сидіти поруч із Максом і не думати, що кожен випадковий дотик тепер щось означає. Тепер означало все.

Я забрала руку першою й підвелася.

— Треба зібрати речі.

— У нас одна ковдра й два телефони.

— От і чудово. Швидко впораємося.

Я почала складати ковдру з такою старанністю, ніби від рівності її країв залежало наше майбутнє. Макс дивився кілька секунд, потім теж підвівся.

— Емі.

— Мм?

— Ти складаєш її втретє.

Я подивилася на ковдру.

— Вона крива.

— Вона прямокутна.