Розділ 16. Там, де закінчується маршрут

Емі

Наступного ранку я прокинулася від яскравого світла.

Сонце било просто у вікно, сніг за склом сліпив, а гори виглядали настільки ідеально, ніби хтось спеціально відфотошопив реальність. На терасі вже стояли мама з Олександром у лижних костюмах, унизу працювали підйомники, а над схилами не було жодної хмари.

Я відкрила прогноз.

До третьої — сонце.

Потім хмарно.

Сильний сніг після п’ятої.

— От бачиш, — сказала я сама собі. — Ніякої драми.

Телефон завібрував.

Ніка: ТИ ЩЕ ЖИВА В ТИХ ГОРАХ?

Я: На диво.

Ніка: Макс?

Я: Теж живий.

Ніка: Я НЕ ЦЕ ПИТАЛА.

Я зітхнула.

Я: Нічого не сталося.

Через секунду:

Ніка: Це звучить як “сталося все, крім технічного факту”.

Я відклала телефон.

І не стала відповідати.

Я не хотіла знову розповідати про те, що ми лише друзі. Тим паче про парі.

А особливо про те, про що він випадково проговорився.

«Запав на віртуальну дівчину. Яка майже сестра».

«Запав».

Звісно, це ще не «закохався». Але дуже близько. І якщо навіть помітили його друзі в Мілані, то…

Стоп.

А може, він навмисно так сказав?

Кинув мені кісточку, щоб вберегти мою гордість.

Можливо, йому просто набридло? Пройшла цікавість? Або…

Або у нього там ХТОСЬ Є!

Я різко сіла.

Звісно ж. Куди поділись наші переписки вночі, дзвінки.

Це місце просто зайняла інша.

Але навіщо, навіщо він сказав, що хоче мене поцілувати?

Я: Ніко, пробий його інстаграм. Всі підписки і лайки.

Ніка: Отакої

Я: Якщо у нього в Італії хтось є, я маю це знати!

На сніданку Олександр був у чудовому настрої.

Вчорашні дзвінки, здається, закінчилися: телефон лежав у кишені й мовчав, а сам він сперечався з мамою, чи варто йти на червону трасу.

— Ми домовлялися про нормальний день, — сказала мама.

— Червона траса — нормальна.

— Для тебе.

— Ти чудово катаєшся.

— Я чудово знаю, що мій чоловік хоче влаштувати мені спортивні випробування замість відпочинку.

Я намазувала масло на тост і дивилася на них.

— Ви завжди такі милі?

Мама навіть не повернулася.

— Тепер так.

Макс сидів навпроти мене.

— Це ще нічого.

— А що, буває гірше?

— Коли вони обирають ресторан.

Олександр образився:

— Ми ніколи не сваримося через ресторани.

— Ви минулого разу сорок хвилин обговорювали, чи “сучасна локальна кухня” означає нормальну їжу.

Мама засміялася.

— Це була важлива дискусія.

Я подивилася на Макса, намагаючись не зазирати в очі.

— А ми сьогодні що?

— Піднімаємося на верхню станцію, потім пішки до оглядової точки. Подивимось, поки погода нормальна. Потім повертаємося тим самим шляхом.

Олександр одразу втрутився:

— І не пізніше третьої починаєте спускатися.

Макс закотив очі.

— Так.

— Я серйозно.

— Я теж.

— І якщо побачите, що вітер посилюється — назад одразу.

— Тату.

— Я сказав один раз.

— Це вже третій.

Я усміхнулася.

— Не хвилюйтеся. Я прослідкую.

Усі троє подивилися на мене.

— Що? — обурилася я.

Мама сказала:

— Візьми павербанк.

Олександр:

— І воду.

Макс:

— І не вдягай ті черевики з металевими застібками.

— Чого б це?

— Вони слизькі.

— Але красиві.

— Гори цього не оцінять.

Через двадцять хвилин я все-таки вдягнула нормальні зимові черевики.

Поводилася настільки нейтрально, що й сама б собі повірила – авжеж, мені байдуже на свого високого зеленоокого друга по родині. І це цілком нормально, що він слідкує за тим, у яких я маю бути чоботях.

Ми просто поважаємо і підтримуємо одне одного, як добрі товариші.

Та серце завмирало від того, що всю половину дня ми проведемо тільки удвох.

Всередині я знала – буду насолоджуватись просто тим, що він поруч.

І мрію, щоб він порушив парі.

До верхньої станції ми піднялися близько одинадцятої.

Чим вище йшла кабіна, тим меншими ставали будинки внизу. Люди на трасах перетворилися на кольорові крапки, а схили — на величезні білі площини, по яких тягнулися тонкі лінії підйомників.

Макс стояв біля скла з камерою.

— Не рухайся, — сказав він.

Я повернула голову.

— Чому?

Клац.

— Ей.

— Пізно.

— У тебе якась залежність від фотографування людей без дозволу?

— Лише однієї людини.

Я завмерла.

Макс теж.

Потім відвів камеру.

— В сенсі, мені тут більше нікого фотографувати.

— А.

Звісно.

Саме це він мав на увазі.

І я, звісно, зовсім не відчула чергового маленького розчарування через все це.

Вийшовши з кабіни, я нарешті відволіклась від цього потоку думок і пошуку езрозумілого рішення.

Там було неймовірно гарно.

Внизу залишився курорт із музикою, кафе й людьми. Тут — тільки сніг, вітер і гори навколо. Все таке величаве, мовчазне. Справжнє.

Стежка до оглядової точки була позначена віхами й добре втоптана. Нічого екстремального, просто зимовий пішохідний маршрут уздовж схилу.

— Оце я розумію, — сказала я. — Навіщо взагалі було вчитися кататися, якщо можна просто ходити посеред цієї краси?

— Щоб потім розповідати всім, що ти лижниця.

— Я вже лижниця.

— Ти вчора врізалася в сітку.

— Видатні спортсмени теж падають.

— Сім разів на двох метрах?

— Це тренування характеру.

Макс засміявся й пішов уперед.

Я дивилася йому в спину.