Розділ 15. Гори і дурні рішення

Емі

До поїздки в гори залишалося чотири дні, і я несподівано зрозуміла, що чекала на неї майже так само сильно, як боялася.

Це була дуже незручна комбінація.

З одного боку — сніг, лижі, нове місце, п’ять днів без університету, без напруги і без необхідності думати про дедлайни. З іншого — Макс. Поруч. Постійно. Не у віконці відеодзвінка й не на іншому кінці міста, а буквально за стіною.

Після Різдва ми обоє стали поводитися обережніше. Не холодно, як після тієї розмови про Дениса, але наче між нами з’явилася тонка сигнальна стрічка: сюди можна, далі — ні.

Ми снідали разом, могли сперечатися через музику в машині, надсилали одне одному меми, хоча сиділи в сусідніх кімнатах. Але більше не залишалися вночі наодинці.

І, що найгірше, Макс постійно десь пропадав. Щодня він мав плани з Артемом і друзями. Мене з собою не кликав. Я теж зосередилась на своїх справах. Ми тусили з Нікою та іншими дівчатами. Влаштовували зимові фотосесії. Пили какао під новорічні пісні на Софійській площі, катались на катку на ВДНГ.

Макс не присилав мені фотографій. Я йому теж.

Мої були в інстаграмі. Іноді він їх лійкав.

Сам нічого не постив.

— Мовчить? — спитала Ніка, коли я вчергове перевірила телефон.

— Хто?

— Емі.

— Вчора писав «як погуляли?»

— Ввечері?

— Вранці. Про позавчора.

— Ти відповіла?

— Так. Поставила великий палець.

— І все?

— Все.

— Через браслет?

Я не хотіла казати, але сказала.

— Він змінився після спілкування з Артемом. Можливо, я йому не сподобалась і він сказав щось Максу…

— Та я того Артема!

— Денис мав рацію.

— Ти про що?

— Що реальне життя – це не переписки.

У день перед поїздкою я сиділа на підлозі своєї кімнати перед відкритою валізою й намагалася зрозуміти, як одна людина може мати двадцять сім чорних речей і все одно не знати, що вдягнути.

Мама зайшла без стуку.

— Ти пакуєшся чи створюєш інсталяцію?

— Я в процесі.

— Бачу.

Вона підняла з підлоги чорний светр.

— Цей теплий?

— Хто зна.

— Емі.

— Так, теплий.

Мама поклала його у валізу, потім глянула на мою купу взуття.

— Тобі не потрібні три пари важких черевиків.

— Потрібні.

— Навіщо?

— Кожні під різний настрій.

— У горах не вийде вигулювати різний настрій. Які найтепліші?

Я зітхнула.

— Ну хоча б дві!

— Одну.

— Мамо.

— Добре. Дві.

— Компроміс.

Вона сіла на край ліжка.

— Ти засмучена?

Я одразу зрозуміла, про що саме вона питає.

— Через черевики.

Мама посміхнулася.

— А є ще щось?

— І ще через ранній підйом.

Вона не стала тиснути. І за це я була вдячна.

— Саша каже, там хороші інструктори. Якщо не захочеш кататися з Максом, візьмемо тобі окремого.

Я завмерла.

— А чому я можу не захотіти кататися з Максом?

— Ну-у-у… Бо він нетерплячий.

— Він сказав, що добре пояснює.

— Він у десять років повчив Аню кататися так, що вона потім дві години з ним не розмовляла.

— Чому?

— Кричав: «Не бійся швидкості!» І вона заїхала в кучугуру.

Я засміялася.

— Це дуже схоже на нього.

— Саме так.

Мама піднялася.

— І ще: не бери купу косметики. Після першого спуску все одно будеш червона, як помідор. І все потече.

— Дякую за підтримку.

— Завжди будь ласка.

Коли вона вийшла, я ще хвилину дивилася на валізу, а потім дістала маленький плоский конверт і поклала між светрами.

Подарунок для Макса.

Я придумала його ще ввечері на Різдво. А тепер не була впевнена, що це хороша ідея.

Та шукати щось нове було пізно.

Ми виїхали двадцять дев’ятого о шостій десять.

Олександр був страшенно незадоволений тим, що ми запізнилися на десять хвилин. Я була страшенно незадоволена тим, що на годиннику взагалі існувала шоста ранку.

Мама їхала попереду поруч із Олександром. Ми з Максом сиділи ззаду.

Перші сорок хвилин я робила вигляд, що сплю. Я не знала, як тепер поводитись.

Вся ця тиша. Неясність.

До останнього боялась, що він взагалі не поїде.

Зранку в кухні він просто привітався і потім пив каву, гортаючи телефон. Я говорила з Іриною про те, які смачні сирники.

Тепер, переставши вдавати, що сплю, я дивилась вперед, краєм ока бачила його плече.

Відчула його погляд на собі.

Вагалась. Але повернулася.

Він дивився на мене дивно. Роздивлявся. Ніби вперше.

А я не приховувала суму.

Так ми сиділи і дивились очі в очі.

Макс ледь помітно посміхнувся. Я посміхнулась у відповідь.

Наші очі ніби домовились, що вже досить.

Досить цього, що б воно не було.

Лише зараз я побачила, що свій величезний рюкзак Макс поставив собі під ноги

— Чому ти не поставив рюкзак посередині?

Макс посміхнувся.

— А треба було?

— У тебе ж ноги ледь вміщаються.

— То й що?

— Незручно.

— Мені нормально.

— Я думаю про твого батька, якому ти давиш в спину.

— До речі! — обізвався Олександр.

— Тобі було нормально, поки ніхто не сказав.

Я дивилася, як він бере з-під ног рюкзак, ставить між нами. І тут до мене дійшло.

Можливо, він не займав це місце рюкзаком, щоб я могла сісти ближче?

Я взяла його рюкзак. Пересіла на середину. Рюкзак поставила збоку.

— Хочу дивитись вперед, — озвучила я.

Макс дивився у вікно. Потім повільно повернувся і поглянув на моє коліно. Воно ледь не торкалося його.

Так і не подивився мені в очі.

Натомість дивився суворо в своє вікно.

— Ти на ігнорі? — врешті промовила я.

— Сонний.

— Я теж.

Я сіла рівніше й відкинула голову назад.