Ми домовлялись не закохуватись

Розділ 14. Різдво з побічними ефектами

Емі

Уранці в домі пахло корицею, кавою й чимось печеним, від чого я прокинулася раніше, ніж планувала.

Це вже було підозріло.

Я спустилася вниз у довгому чорному светрі й домашніх штанях, думаючи тільки про сніданок, але в кухні застала цілу операцію.

Мама різала апельсини. Ірина прикрашала великий пиріг. Олександр стояв біля духовки з виглядом людини, яка випадково отримала відповідальність за ядерний реактор. Макс тримав у руках кухонний рушник і сміявся.

— Що тут відбувається?

Мама обернулася.

— Різдво.

— Я бачу. Чому Олександр біля духовки?

— Бо він заявив, що вміє запікати качку.

Олександр підняв руку.

— Я сказав, що колись запікав.

— Це було двадцять років тому, — уточнила мама.

— Навички не зникають.

Макс подивився на мене.

— Зникають.

Олександр глянув на нього.

— Ти на чиєму боці?

— На боці качки.

Я засміялася і тільки тоді згадала минулу ніч.

Я все одно хотів.

Погляд Макса затримався на мені трохи довше.

Мій — на ньому.

І все.

Ніяких натяків.

Ніяких розмов.

І це навіть було добре.

Сьогодні я не хотіла провести весь день у постійному аналізі кожного його слова.

У домі були інші люди.

Було Різдво.

У мене була мама, яка вперше за багато років у цей день не виглядала так, ніби намагається сама втримати свято на плечах.

І ще через годину мали приїхати гості. Багато гостей.

Як виявилося, Олександр під словами «невелике сімейне Різдво» розумів приблизно п’ятнадцять людей.

— Це невелике? — запитала я, коли побачила додаткові прибори.

— Для нього так, — сказала мама.

— Минулого року було сорок, — підтвердив Макс.

Я подивилася на нього.

— На Різдво?

— Ага.

— Це не Різдво. Це конференція.

— Я так і казав.

Олександр не відповідав — всю його увагу забрала качка.

До обіду приїхали його сестра з чоловіком, двоє двоюрідних братів Макса, та його тітка Лариса, яка одразу обійняла мене так, ніби знала від народження, а потім ще кілька друзів родини.

Будинок наповнився голосами.

Мені це несподівано сподобалося.

Я боялася, що почуватимуся чужою. Що всі будуть дивитися на мене як на додаток до нової дружини Олександра.

Натомість тітка Лариса посадила мене біля себе й за десять хвилин розповіла три сімейні скандали, один рецепт і те, що Макс у сім років відмовлявся їсти гриби, бо вважав їх «лісовими вухами».

Я одразу знайшла його очима.

Він стояв біля каміна з келихом води й говорив із чоловіком років тридцяти.

Я підняла брови.

Макс щось запідозрив.

Підійшов.

— Що вона тобі розповіла?

Тітка Лариса обурилася.

— Нічого.

— Тітко Ларисо.

— Я просто сказала, що ти був дуже чутливою дитиною.

— От і все.

Я вже усміхалася.

— Лісові вуха?

Макс повільно заплющив очі.

— Я знав.

— Тобі було сім?

— Шість.

— О, це все змінює.

— Емі.

— Я тепер ніколи не зможу дивитися на шампіньйони як раніше.

Тітка Лариса задоволено засміялася.

Макс пішов.

Я дивилася йому вслід.

— Він давно так надовго не затримувався удома, — сказала вона раптом.

Я повернулася.

— Справді?

— Після школи майже весь час за кордоном. Приїде на два дні, побуде — і знову тікає.

— Він не любить бути тут?

— Думаю, любить. Просто не дуже знає, як тут бути.

Фраза зачепила.

— Через Олександра?

Тітка Лариса знизила плечима.

— Через себе. Через батька. Через усе разом.

Вона взяла мандарин.

— Саша завжди думав, що якщо дасть дитині найкращу школу, найкращий будинок, найкращі можливості, то це й буде найкраще батьківство. А Максим хотів, щоб тато був з мамою і з ним поруч.

Я вже чула більш стриману версію від самого Макса. Але з чужих уст це звучало інакше.

— Вони ніби нормально тепер спілкуються.

— Стало значно краще. Бачу, Марина дуже на Сашу вплинула.

Я мимоволі усміхнулася.

— Мама вміє.

— Це видно.

Тітка Лариса подивилася на мене уважніше.

— І ти, здається, теж.

Я насторожилася.

— У якому сенсі?

— Максим так тобі усміхається.

Ось.

Ще одна людина з підозрами.

Прекрасно.

— Це все просто Різдво.

— Так, Різдво. А може й не тільки.

Вона усміхнулася.

— Господи. Ви всі однакові.

— Хто?

— Дорослі.

— Є трохи.

Вона засміялася. А мені було не до сміху.

За святковим столом було гучно.

Всі перебивали одне одного, сперечалися, ділилися, хто де проведе Новий рік, хтось згадував минулі поїздки, діти бігали між стільцями.

Я сиділа між мамою й двоюрідною сестрою Макса на ім’я Аня, яка вчилася на архітектора.

Аня виявилася прекрасною. За п’ять хвилин ми вже обговорювали моду, університет і те, як жахливо родичі питають на кожному святі: «Ну що, хлопець уже є?»

— Просто чекай, — сказала вона. — Зараз почнеться.

— У мене поки питали лише про навчання.

— Ні. Це ще аматорський рівень.

Наче на замовлення тітка Лариса, наклавши канапок на тарілку, ніби мимохідь сказала:

— Емі, а в тебе є хлопець?

Аня повільно повернулася до мене.

— Я ж казала.

Я засміялася. Потім відповіла:

— Ні.

— Така гарна дівчина й без хлопця?

— Ларисо, — втрутився Макс.

Вона підняла руки.