Розділ 13. Кава і чай з лимоном

Емі

Наступного дня я кілька разів думала скасувати зустріч із Данилом.

Не тому, що він мені не подобався.

Я просто відчувала себе людиною, яка навмисно йде на міст у дощ, хоча бачить табличку «Обережно, слизько».

Але що конкретно могло статися?

Кава. Дві дорослі людини. Публічне місце.

Ну що він такого може зробити, щоб мені не сподобалось?

Я вдягнула смугасту сукню, короткий жакет із металевими ґудзиками й мереживний топ із прозорим високим коміром. Волосся зібрала в недбалий високий хвіст, кілька пасом залишила біля обличчя. Вийшло достатньо готично, по-моєму, але без ефекту «я прийшла на побачення з вампіром у його фамільний склеп».

Мама побачила мене в холі.

— Красива.

— Дякую.

— Куди?

— На каву.

— З ким?

Я вже взувала черевики.

— З Данилом.

Мама на секунду замовкла.

— Сином Віктора?

— Ага.

— Цікаво.

Я озирнулася.

— Що?

— Нічого.

— Чому всі навколо кажуть «нічого» з таким обличчям, ніби знають фінал серіалу?

— Я просто здивувалася.

— Чому?

— Бо вперше про нього чую від тебе. І вже кава.

Я повільно випрямилася.

— Мам, мені дев’ятнадцять.

Мама ледь усміхнулася.

— Гарної кави.

— Мамо.

— Що?

— Не роби так.

— Як?

— Оце.

— Я просто сказала «гарної кави».

— Я чую підтекст.

— Це вже твоя проблема.

От у кого я навчилася.

Я відчинила двері. І саме в цей момент у вітальню зі спортзалу вийшов Макс.

Чудово.

Прекрасне співпадіння.

На ньому були білі шорти, зелена футболка і він мав такий вигляд, ніби щойно знімався у рекламі дорогого спортклубу.

Він побачив мене.

Ковзнув поглядом зелених очей по моїй спідниці та туфелькам, які я вперше взула замість бутсів.

— Ти куди?

— На каву.

Мама дуже мудро зникла в кухні.

— З ким?

Я кілька секунд дивилася на нього.

— Це що, сімейний допит по черзі?

— Я просто питаю.

— З Данилом.

Його обличчя змінилося настільки мало, що будь-хто інший, мабуть, не помітив би.

Я помітила.

— Ясно.

— Не починай.

— Я нічого не сказав.

— Твоє «ясно» вже сказало.

Макс зробив кілька кроків.

— Добре. Весело вам погуляти.

— Дякую.

Я вже повернулася до дверей.

— Емі.

— Що?

— Ти точно хочеш цього?

Я обернулася.

— Чого саме?

— Іти з ним.

Ось тепер мене це роздратувало.

— Так.

— Добре.

— І не треба потім писати Данилу.

Макс завмер.

Я примружилася.

— Ти вже писав?

— Ні.

— Максе.

— Я нічого йому не писав сьогодні.

— Сьогодні?

Він мовчав.

— Господи.

— Він сам мені написав учора.

— І ти?

— Сказав, що питає не ту людину.

Я кілька секунд просто дивилася на нього.

— Серйозно?

— Це буквально означає, що я не втручаюся.

— А що він спитав?

— Чи ти вільна.

— І ти не міг просто сказати, як є?

Він мовчав.

— Максе.

Він зітхнув.

— Я сказав. Я більше не лізу.

— Чудово.

— Чудово.

— Супер.

— Супер.

Я вийшла. Двері зачинилися трохи гучніше, ніж треба.

На вулиці було холодно.

Я зробила кілька кроків і зрозуміла, що злюся.

Не тому, що Макс ревнував.

Сам факт ревнощів мені, навпаки, подобався.

І це було ще більшою проблемою.

Я злилася, бо він знову хотів бути поруч рівно настільки, щоб мати на мене вплив, але не настільки, щоб узяти за це відповідальність.

Дуже зручна позиція.

Для нього.

Данило вибрав кафе в старому районі міста. Дороге, але не показово, а витончено розкішне. Невеликий затишний простір з темно-зеленими стінами, антикварними дерев’яними столами й старовинними колекційними книжками на полицях.

Я з цікавістю озиралася, тримаючи в руках букет з лілій, які він подарував. Єдині квіти, які я не любю. Втім, букет був гарний.

— Я очікувала щось із мармуром.

Він підняв брову.

— Чому?

— Не знаю. Ти виглядаєш як людина, яка замовляє воду за десять євро.

Данило засміявся.

— Тут вода коштує дванадцять.

— Але у тебе браслет на руці за п’ять.

Він ніби на мить розгубився. Глянув на свій шкіряний браслет, що трохи виглянув з-під рукава піджака.

Я стала знімати пальто. Він мені допоміг. Нас провели за столик.

Данило сів навпроти. Поглянув мені в очі. І просто сидів і дивився.

— Отже, оскільки ти прийшла, то я тобі сподобався? — спитав раптом.

Я одразу захотіла ковток води. Хай навіть за дванадцять євро.

— Ще збираю дані.

— Тоді я маю шанс.

Він почекав, поки я зроблю своє замовлення, потім замовив каву і собі.

— Щодо браслету. Це подарунок.

— Від дівчини?

— Від молодшого брата.

У мене в носі защипало. А ще мені сподобалось, що він не уникнув відповіді пробраслет, хоча міг.

— Це мило.

— Він навчається за кордоном. А так він ніби ближче.

Це вже було занадто зворушливо. Я вирішила перейти на нейтральну тему.

— Ти працюєш у компанії свого батька? — запитала я.

— Формально.

— Що це означає?

— Що в мене є посада, кабінет і люди, які надсилають мені листи зі словами «просимо погодити».

— А неформально?

— Я вчуся не зіпсувати те, що побудували до мене.

Це прозвучало несподівано серйозно.

— І подобається?

Данило трохи задумався.

— Мені подобається вплив.

— Чесно.

— Ти хотіла нечесно?

— Ні. Просто більшість людей сказали б щось про розвиток, команду й нові виклики.