Розділ 12. Коли дивляться не туди

Емі

Після того, як я відволіклась на Данила, гості продовжили насолоджуватись красивим корпоративним заходом, а для мене це була справжня робота.

І це, на щастя, не залишило мені часу думати ні про нього, ні про Макса, ні про те, чому один дивився на мене так, ніби вже щось знає, а другий із протилежного кінця залу — так, ніби дуже хотів дізнатися, про що я думаю.

За хвилину до другого блоку аукціону виявилось, що зник один із ведучих.

Він наче нещодавно крутився поруч, а тепер ніхто не міг його знайти. Телефон не відповідав.

Карина стояла біля сцени з рацією й повторювала:

— Сергію, якщо ти мене чуєш, дай відповідь. Що сталося? Де ти? Сергію! Тобі потрібна допомога?

У відповідь — тиша.

Я пробігла поглядом по залу. Гості розмовляли, офіціанти розносили шампанське, на екрані вже висіла заставка наступного лота.

— Скільки в нас часу?

— Чотири хвилини.

— А друга ведуча?

— У гримерці. Їй треба хоча б десять хвилин, вона змінює образ.

— Хто ще є на підхваті?

Карина подивилася на мене.

Я подивилася на Карину.

— Ні.

— Емі, там буквально дві підводки й оголошення лота.

— Я не ведуча.

— Ти вмієш говорити?

— Інколи.

— Чудово.

— Карина, але...

— Емі.

— Я все зіпсую.

Вона схопила мене за плечі.

— Паніку геть. Я даю тобі текст. Там все просто. А я до артистів.

— Я провалюсь крізь землю.

— Це нормально. Хто працює на івентах, вже всі там побували.

За три хвилини я стояла за кулісами з карткою в руках і намагалася зрозуміти, як так сталося в моєму житті, що від «просто подивитися» все перетворилось на «зараз ти вийдеш на сцену перед чотирмастами людьми».

— Не дивись на людей, — сказала Карина.

— Чудова порада, якщо врахувати, що я маю до них звертатись.

— Дивись поверх голів.

— Який жах.

Музика стихла. Світло змінилося. Хтось подав мені мікрофон.

Я вийшла на сцену.

Перші секунди були жахливими. Зал здавався величезним. Обличчя — всі повернутими до мене. Світло — сліпучим.

А потім мозок зробив те, що робив завжди, коли на мене в останню мить скидували важкі організаційні питання в університеті: перестав панікувати й почав працювати у посиленому режимі.

Я оголосила наступний блок, коротко представила благодійний проєкт і лот — стару фотографію міста з приватної колекції одного з партнерів.

Хтось підняв табличку.

Потім ще хтось.

Почались торги.

І раптом мене понесло всже ніби по хвилях. Я жартувала, коли ставки завмирали. Підбадьорювала гостей. Одного чоловіка, який явно вагався, запитала:

— Ви ж не дасте столу номер дев’ять обійти вас на цьому переможному повороті?

Зал засміявся.

Стіл номер сім підняв ставку.

Карина за лаштунками показала мені великий палець.

Коли лот продали майже вдесятеро дорожче стартової ціни, я відчула щось дуже схоже на ейфорію. Карина сказала в навушник, що ведучий знайшовся.

— Дякую! — сказала я залу. — І тепер, коли наш справжній ведучий усе-таки вибрався з комори, де я його замкнула, щоб вийти на цю сцену…

Зал вибухнув сміхом.

— … із задоволенням передаю йому мікрофон.

З-за лаштунків з’явився Сергій із виглядом людини, яка щойно пережила аварію.

Я віддала йому мікрофон і втекла зі сцени.

— Де він був? — спитала Карину.

— Застряг у вантажному ліфті.

Я мало не розсміялася вголос.

— Застряг?

— На двадцять хвилин.

— А телефон?

— У гримерці.

Карина закрила обличчя руками.

— Я звільнюся.

— Скільки разів за сьогодні ти це сказала? — засміялася я.

Вона глянула на мене.

— Ти точно наша людина.

І чомусь саме від цієї фрази я відчула більше гордості, ніж від усіх університетських оцінок за останній семестр.

Коли я повернулася в зал, Макс стояв біля сцени.

Сам. Без Аліси. Це я помітила першим. І одразу розлютилася на себе.

— Ти це бачила? — запитав він.

— Що саме?

— Цю практикантку на сцені.

— Хах, навіть зсередини.

— Ти була топ.

Я усміхнулася.

— Топ?

— Чудова.

Ось. Без жарту.

Макс дивився так, що я на секунду забула про рацію в руці, гостей, погляд Данила й узагалі про весь зал.

— Дякую.

— Хвилювалася?

— Перші секунд десять.

— Не було видно взагалі.

— Значить, я геніальна акторка.

— Не перебільшуй.

— А я вже подумала, що ти сьогодні добрий.

— Я сказав достатньо хорошого.

Я усміхнулася.

І саме в цю мить поруч знову з’явився Данило. 

— Вражаюче, — сказав він. — Ти ще й з публікою вмієш працювати?

Я повернулася.

— Це був вимушений захід.

— Так і не скажеш, — він захоплено захитав головою, невідривно дивлячись сірими очима.

— Це комплімент?

— Абсолютно.

Макс мовчки дивився на нас. Данило перевів погляд на нього.

— Максиме.

— Данило.

Теплоти між ними було приблизно як між двома холодильниками.

Я подивилася на одного. Потім на другого.

— Ви знайомі?

— На жаль, все життя, — сказав Макс.

Данило засміявся.

— Бачиш? Він скучав.

— Нестерпно.

— Ми разом виросли, — пояснив Данило мені. — Наші батьки працювали, а нас іноді скидали в одну кімнату й при цьому думали, що будинок залишиться цілим.

— Звучить мило.

— Макс одного разу зламав мені руку.

Я різко повернулася до нього.

— Що?!

— Не я.

— Ти змусив мене стрибнути з паркану.

— Ти сам поліз.

— Ти сказав, що я не стрибну.

— І ти вирішив довести.

Данило розвів руками.

— Ось бачиш. Аб’юзивна дружба з дитинства.

— Ти був ідіотом.