Розділ 11. Поза правилами

Емі

Я не спала майже всю ніч. Щойно заплющувала очі, бачила це знову.

Він посміхається, а його очі серйозні. Моя рука ледь торкається його плеча.

Він нахиляється. Я відчуваю свіжий запах його гелю для душу. І бачу його губи. Найкрасивіші губи, які я бачила у чоловіків.

А потім кроки в коридорі.

Перемотка назад. І знову. Погляд. Дотик. Він нахиляється.

Його губи.

Наступного ранку я прокинулася невиспана, з темними колами під очима і з чітким переконанням, що я половину собі навигадувала, і що нічого особливого не сталося.

Останню фразу я повторила собі тричі, поки чистила зуби, і майже повірила. Потім побачила на підлозі біля шафи чорну нитку з Максової футболки.

— Прекрасно.

Підняла її двома пальцями й обережно поклала у свою шкатулку для прикрас.

За десять хвилин спустилася на сніданок.

Макс уже був там.

Звісно.

Він, весь свіжий, у білій футболці, сидів біля вікна, пив каву й щось читав у телефоні з таким спокійним обличчям, ніби вночі міцно спав.

Я зупинилася в дверях.

Він підняв очі.

— Доброго ранку.

— Доброго.

І все.

Жодної усмішки. Жодного натяку.

Ідеально.

Я підійшла до столу, взяла чашку й сіла якомога далі.

Мама спостерігала за нами поверх свого чаю.

— Ви що, посварилися?

Ми з Максом одночасно відповіли:

— Ні.

Мама підняла брови.

— Зрозуміло.

— Що зрозуміло? — запитала я.

— Та так, нічого.

Олександр увійшов на кухню вже в пальті, із гарнітурою у вусі й папкою під рукою. Він виглядав так, ніби день почався години три тому й уже встиг його розчарувати.

— Так, перенесіть на одинадцяту. Ні, Вікторе, без мене не підписуйте. Я буду в офісі за сорок хвилин.

Він вимкнув дзвінок, нахилився до мами й поцілував її в скроню.

— Доброго ранку, люба.

— Ти хоча б поснідаєш?

— Уже ні.

— Олександре.

— Марино, я справді запізнююсь.

Мама швидко встала і принесла йому контейнер, який, очевидно, приготувала заздалегідь.

— Тоді це з собою.

Олександр узяв з усмішкою.

— Який же я щасливий, що одружився на тобі.

— Я сподіваюся, не тільки через бутербродики з собою.

— Ще за борщ.

— Іди вже.

Я дивилася на них і мимоволі усміхнулася. Мама поруч із ним стала якоюсь іншою —  молодшою, безтурботною, а ще спокійнішою. Раніше мені іноді здавалося, що вона весь час тримає в голові список із сорока справ і навіть уві сні пам’ятає, скільки грошей залишилося до зарплати. Тепер цей внутрішній список нікуди не зник, але принаймні більше не був питанням виживання.

Олександр уже збирався виходити, але раптом повернувся до мене.

— Емі, ви зараз за костюмом. А потім ти вільна після обіду?

— Залежить від того, що ви хочете запропонувати.

— Це звучить ухильно.

— Вчуся маневрам.

Макс тихо хмикнув у чашку.

Я не подивилася на нього.

Олександр усміхнувся.

— У нас сьогодні фінальна прогонка різдвяного благодійного вечора. Завтра захід. Наш івент-координатор захворіла, є її помічниця, але команда трохи горить. Хочеш подивитися?

Я одразу випрямилася.

— Справжній захід?

— Ні, пластиковий.

Я кліпнула.

Макс засміявся.

— Ого, — сказала я. — Тепер зрозуміло, від кого в нього це.

— Що саме? — запитав Олександр.

— Я знову зроблю маневр і промовчу.

Всі засміялися.

— Захід масштабний. Тому приїжджай. Може, навіть допоможеш, якщо захочеш.

Це вже було цікаво.

VORON Group щороку проводила великий благодійний вечір для партнерів і клієнтів. Я читала про нього під час нашого університетського проєкту: аукціон, концерт, збір коштів на дитячі реабілітаційні програми, близько чотирьохсот гостей.

Не студентська презентація.

Не придуманий кейс.

Реальні люди, реальний бюджет і реальні наслідки, якщо хтось поставить сцену не туди.

— Я хочу.

— Тоді о другій будь в офісі. Я попрошу когось тебе зустріти.

— Домовилися.

— А тепер час за лижним костюмом, — нагадала мама.

Я застогнала.

Макс поставив чашку.

— Я теж їду.

Я подивилася на нього.

— Навіщо?

— Щоб тобі не продали щось красиве й абсолютно непридатне для гір.

— Я здатна сама купити куртку і штани.

— Учора ти показувала мені варіант до колін, — втрутилася мама.

— Та курта була шикарна!

— Саме про це я й говорю, — кивнув Макс.

Мама задоволено усміхнулася.

— От і чудово. Їдемо всі разом.

Я не придумала, як ще заперечити, не знайшла аргументу, який не звучав би як «я боюся залишатися поруч із цим «радником» після того, як ми мало не поцілувалися».

Тому з’їла шматок тосту й сказала:

— Добре. Чудово.

Макс подивився на мене.

— Агресивне?

Я не посміхнулася.

— Цей жарт вже неактуальний.

Мотнула волоссям і пішла збиратися. Макс мовчки провів мене поглядом. І я помітила, як він усміхнувся.

От гад.

Торговий центр за три дні до Різдва виглядав як покарання за всі людські гріхи.

Скрізь були люди.

Люди з пакетами.

Люди з дітьми.

Люди з пакетами й дітьми, які лежали на підлозі й відмовлялися йти далі.

З колонок лунала різдвяна музика, з фудкортів пахло кавою і корицею.

— Якщо я ще раз почую Jingle Bells, я когось уб’ю, — сказала я.

— Ми тут десь сім хвилин, — відповів Макс.

— Мені вистачило.

Мама вже зникла між стійками з куртками. Макс ішов поруч, засунувши руки в кишені темного пальта. Я старанно дивилася куди завгодно, тільки не на нього.

Це було ще складніше, ніж не писати йому повідомлення.

Після ночі щось змінилося. Не між нами — там і так усе було давно зіпсовано. Змінилося в моїй голові.