Розділ 9. Не для тебе

Емі

Вечірка була поганою ідеєю. Я зрозуміла це приблизно за пів години до виходу, коли втретє змінила одяг.

Перший варіант був надто звичайним. Другий — надто красивим. Третій…

Я стояла перед дзеркалом у короткій чорній спідниці з асиметричним мереживом, бордовому корсетному топі й високих черевиках на платформі.

Волосся розпустила. Очі підвела темніше, ніж зазвичай.

На шиї — тонкий чорний чокер із маленьким срібним місяцем.

— Це не для Макса, — сказала я своєму відображенню.

Відображення виглядало непереконаним.

— Я серйозно.

Телефон на ліжку завібрував. Я обернулася.

Макс. Звісно.

Після вчорашньої розмови він написав мені лише раз.

Вранці.

Макс: Доброго ранку.

Я відповіла через дві години.

Я: Привіт.

І все.

Можливо, він теж зрозумів, що сказав зайве. Або, навпаки, недостатньо.

Тепер на екрані було:

Макс: Що робиш?

Я подивилася на себе в дзеркало.

Я: Збираюсь.

Макс: Куди?

Хотілося написати:

На побачення.

Але це було б надто очевидно.

Я: На вечірку з Нікою і Денисом.

Прочитано.

Три крапки.

Зникли.

Повернулися.

Макс: Веселись.

О.

Прекрасно.

Я кинула телефон на ліжко.

— І буду.

Телефон знову завібрував.

Макс: Тільки не пий багато.

Я схопила його.

Я: Ти серйозно?

Макс: Так.

Я: Чому?

Макс: Бо ти маленька.

Я витріщилася на екран.

Я: МЕНІ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТЬ.

Макс: Саме так.

Я: А тобі 22, дідусю. Не перенапружуйся.

Макс: Просто будь обережна.

Остання фраза трохи зіпсувала мені бажання сваритися.

Я написала:

Я: Добре.

І майже одразу додала:

Я: Не агресивне.

Відповідь:

Макс: Уже прогрес.

Я усміхнулася.

Потім згадала вчорашнє.

Тому добре, що вони одружилися.

Усмішка зникла.

Ні.

Сьогодні я не збиралася думати про Макса.

— Ого.

Ніка оглянула мене з ніг до голови.

— Що?

— Нічого.

— Кажи.

— Ти впевнена, що це не бойова операція?

— Я завжди так одягаюся.

— Так. Але сьогодні в тебе ще й обличчя «зараз усі пошкодують».

— Нормальне в мене обличчя.

— Макс?

Я зачинила дверцята таксі.

— Ми можемо хоча б до клубу доїхати без цього імені?

— Можемо.

Пауза.

— Що він зробив?

— Нічого.

— А-а.

— Що «а-а»?

— Найгірше.

Я глянула на неї.

— Він сказав, що якби наші батьки не одружилися, запросив би мене на побачення.

Ніка повільно повернула голову.

— Що?

— А потім сказав, що добре, що вони одружилися, бо тепер ми знаємо, що цього не станеться, і це не заважатиме нашій дружбі.

Кілька секунд вона мовчала.

— Він ідіот.

— Дякую.

— Ні, серйозно. Це якийсь емоційний банджі-джампінг. Стрибнув, налякав усіх і відлетів назад.

Я засміялася.

— Отож.

— А ти?

— Що я?

— Що відповіла на першу частину?

Я подивилася у вікно.

— Що погодилася б.

Ніка схопила мене за руку.

— ЕМІ!

— Тихіше!

Таксист глянув у дзеркало.

— Вибачте, — сказала Ніка й знову повернулася до мене. — Тобто ви обоє вже буквально сказали, що подобаєтесь одне одному?

— Ні.

— А що це було?

— Гіпотетична маячня.

— Господи.

— Ніко.

— Ви безнадійні.

Я відвернулася до вікна. Місто пливло за склом.

— Саме тому сьогодні я хочу просто нормально провести вечір.

— З Денисом?

— З усіма.

— Емі.

— Що?

— То Денис – лише прикриття?

Я різко повернулася.

— Та боже, від чого?

Ніка нічого не сказала.

І від цього стало неприємно.

— Я справді намагаюся чинити як треба, — тихіше додала я.

— Знаю.

— Він мені подобається.

— Знаю.

— Просто…

— Не так.

Я не відповіла. Бо це було саме те, що я не хотіла визнавати.

Вечірка проходила в колишньому заводському приміщенні. На платформі Арт-завод.

Височенні стелі. Металеві балки. Яскраві проєкції на стінах. Діджей на платформі в центрі.

Над головами плавали сині й фіолетові промені.

— Оце я розумію, — сказала я, щойно зайшла.

Професійна деформація спрацювала миттєво. Я вже дивилася не на людей, а на світло, декор, облаштування бару. Розташування сцени. Почала робити знімки периметру.

— Це що, професійне шпигунство? — видав Денис, з’явившись поруч.

— Просто цікаво.

— Насолоджуйся, а не аналізуй.

— Можна й поєднати.

Він подав мені руку.

— Сьогодні заборонено.

— Ким?

— Мною.

— Дуже сміливо.

— Ходімо.

Він потягнув мене в натовп. Я побачила, що й він принарядився. І надушився приємним парфумом. І стильно підстриг своє світле волосся.

І цього разу я справді вирішила відпустити те, що тягнуло мене зазиирнути в телефон.

Танцювала. Сміялася. Пила коктейль, який виявився набагато міцнішим, ніж здавався.

Потім другий. На третьому Ніка забрала в мене склянку.

— Ні.

— Я доросла.

— Саме це завжди кажуть перед катастрофою.

— Макс теж так думає.

Вона підняла брову.

— Ти сама його згадала.

— Замовкни.

— Випий краще води. І побільше!