Розділ 8. Те, чого ніхто не знає

Емі

Макс сидів на підлозі біля балконних дверей і дивився на мене так уважно, що я вже шкодувала про власні слова.

— Ну? — запитав він.

— Що «ну»?

— Ти сказала, що втекла з дому.

— Я дарма почала.

— Не можеш тепер не розказати.

— Чому?

— Бо мені надто цікаво.

— Це не аргумент.

— Для мене — дуже навіть.

Я зітхнула.

Насправді історія не була настільки драматичною, як прозвучала.

Принаймні тепер.

У шістнадцять усе здавалося кінцем світу.

— Добре, — сказала я. — Але ти не смієшся.

— Не буду.

— І не читаєш мораль.

— Я схожий на людину, яка читає мораль?

Я подивилася на нього.

— Іноді.

— Образливо.

— Переживеш.

Я підтягнула ковдру на ноги.

— Це було після чергової сварки з мамою. Вона тоді дуже хотіла, щоб я вступала на економіку.

— А ти?

— Хотіла на режисуру масових заходів.

— Розбіжність суттєва.

— Отож.

— І що сталося?

— Мама сказала, що це ненадійна професія.

— О.

— Саме так. «О».

Макс усміхнувся.

Я теж.

— Ми дуже посварилися. Я кричала, що вона хоче прожити моє життя за мене. Вона — що я не розумію, наскільки важко потім залишитися без грошей. Я сказала, що краще буду без грошей, ніж як вона.

Макс перестав усміхатися.

— Жорстко.

— Дуже.

Мені й досі було соромно згадувати.

— Мама тоді працювала на двох роботах.

— А ти це знала?

— Звісно. Тому й було так кепсько.

— І ти пішла?

— Зібрала рюкзак. Поклала три футболки, зарядку, зубну щітку й двісті гривень.

— Серйозний план.

— Абсолютно. Практично нове життя.

— Куди збиралася?

— До Одеси.

Макс засміявся.

— Ти жила в столиці й вирішила втекти до моря?

— Куди ж ще тікати зі столиці?

— Логічно.

— У мене була знайома дівчина з форуму. Вона жила там і писала, що я можу приїхати.

— Ти її бачила?

— Ні.

— Емі.

— Я знаю.

— Ти хотіла поїхати до незнайомої людини в інше місто?

— Я дуже в себе вірила.

— Це вже страшніше, ніж я очікував.

Я кинула подушкою в екран.

Макс засміявся.

— І що далі?

— Дійшла до вокзалу.

— Купила квиток?

— Майже.

— Що означає «майже»?

— Стояла в черзі.

— І?

Я замовкла.

— І подзвонила мама.

— Ти відповіла?

— Ні. Вона подзвонила ще раз. Я знову не взяла.

— Дуже подорослому.

— Знаєш що!

Макс підняв руки.

— Окей. Далі?

— Потім прийшло повідомлення.

— Від мами?

Я досі пам’ятала його слово в слово.

— «Я не буду тебе ні до чого змушувати. Прошу, повернись додому!».

Макс нічого не сказав.

Я подивилася на свої пальці.

— І от тоді я зрозуміла, що перемогла. І що я тварюка.

— І що мати злякалась.

— Так. Там у черзі попереду мене стояла жінка з дитиною. Хлопчик канючив шоколадку.

Жінка казала, що спочатку вони куплять квиток, а потім вона йому купить ту шоколадку. Вона ще сказала «мій маленький».

І я раптом побачила ніби маму і мене маленьку. Ніби збоку. Те, скільки вона для мене всього зробила. Скільки через мене переживала. І від чого через мене відмовилась.

А тепер вона вдома. Бачить порожню кімнату. Тримає телефон у руці. Ще й звинувачує себе. І я вийшла з черги.

— І поїхала додому?

— Не одразу.

— Звісно.

— Купила каву.

— У шістнадцять?

— Ой, маккохве три в одному. Це не кава.

Макс усміхнувся.

— Сиділа на вокзалі, пила ту каву и прощалася з мрією втекти. Потім написала: «Я скоро буду».

— І що вона?

Я усміхнулася.

— Написала:«Добре».

Макс розсміявся.

— Агресивне «добре»?

— Найагресивніше в історії.

— І ти повернулася додому?

— Так.

— Вона сварилася?

— Ні.

— Взагалі?

— Взагалі. Відчинила двері, подивилася на мене й сказала: «Ти голодна?»

Макс тихо засміявся.

— Дуже по-маминому.

— Ага.

— І після цього вона дозволила тобі вступати туди, куди хотіла?

— Майже. Ми знайшли компроміс. Event Management і маркетингові комунікації.

— Тобто твоя втеча спрацювала.

— Думаю, спрацювало те, що вона вперше побачила, що я виросла.

Я трохи помовчала.

— А я тоді зрозуміла, що найбільше боюся не того, що мама буде вирішувати за мене.

— А чого?

— А того, що стану такою людиною, яка робить боляче тим, хто її любить, і навіть цього не помічає.

Макс пильно подивився на мене. Я одразу відчула, що сказала більше, ніж було треба.

— Оце вже забагато грузилова для третьої ночі, — сказала я.

— У мене лише друга.

— То хочеш ще?

— Так. Ти потім перед нею вибачилася?

— Так.

— А вона що?

— А вона вибачилась переді мною. — я сковтнула сльози у горлі.

Макс виглядав так, ніби теж відчув мій біль. Я побачила по його очах. По стулених губах.

— Хороша у вас родина, — промовив він.

Я вичавила усмішку.

— Була.

— Чому «була»?

— Тепер у нас є ти й Олександр. Це вже якась невідома науці франшиза.

Макс засміявся.

— VORON Family Universe.

— Не подавай маркетологам батька цю ідею.

— Пізно.

Ми замовкли.

Відео трохи зависло, і на секунду Макс перетворився на піксельну людину.

— Тепер твоя черга, — сказала я.

— Яка?

— Розповісти щось, чого про тебе ніхто не знає.

— Я вже розповів про батька.

— Це не рахується.

— Чому?

— Бо це я тебе допитала.

— А тепер?

— Добровільна сповідь.

— Ненавиджу це слово.