Розділ 7. Вікна

Емі

Після тієї ночі ми з Максом мали зробити логічну річ.

Трохи віддалитися.

Не зникнути зовсім. Це було б дивно. Ми все-таки тепер належали до однієї родини — принаймні за версією наших батьків, сімейних фотографій і Максового безкінечного «сестричко».

Просто писати рідше. Спокійніше. Без обговорення моїх поцілунків із Денисом. Без повідомлень о другій ночі, після яких доводиться пів години лежати й дивитися в стелю.

Так було б подорослому, розумно і правильно.

Ми протрималися приблизно добу.

Наступного вечора я сиділа над презентацією з маркетингу, коли телефон завібрував.

Фотографія.

Старий будинок у теплому вечірньому світлі. Вікна з темними віконницями, балкони в квітах, посеред вузької вулиці — одинокий велосипед.

Макс: Загубився дорогою додому.

Я усміхнулася.

Я: Ти? У Мілані?

Макс: Це велике місто.

Я: Ні. Ти ж професійний спадкоємець. У вас має бути вбудована навігація.

Макс: Я попереджав щодо цього слова.

Я: А я далеко 😌

За хвилину:

Макс: Саме це тебе й рятує.

Я подивилася на фото ще раз.

Я: Гарно.

Макс: Місце чи фотографія?

Я знала, що для нього це різні речі.

Я: Фотографія.

Пауза.

Макс: Дякую.

І все. Жодного флірту. Жодних натяків. Нормально. Саме так і треба.

Через дві хвилини я встала з-за столу, підійшла до вікна й сфотографувала дощ на склі.

На подвір’ї горіли маленькі ліхтарі вздовж доріжки. У басейні тремтіло відображення будинку.

Я: У мене менш романтично.

Макс відповів майже одразу.

Макс: Не згоден.

Так повернулися наші вікна.

Восени виявилося, що жити в будинку Олександра набагато легше, ніж я очікувала.

І набагато складніше. Легше — бо все справді було зручно. Якщо ламалася пральна машина, я навіть не встигала помітити, що вона зламалася. Якщо вдома закінчувалося молоко, за годину з’являлося нове. Якщо мама казала, що ввечері прийдуть гості, це більше не означало, що ми удвох о сьомій ранку миємо підлогу й сперечаємося, хто забув купити шпроти.

Складніше було через те, що до цього дуже швидко звикаєш.

Одного разу я стояла на кухні й обурювалася, що закінчився мій улюблений йогурт. Зупинилася посеред речення.

Ірина дивилася на мене.

— Навіть не розумію, як це сталося… — винувато сказала вона.

— Ірино, ні!

— В сенсі?

— Невже ти виправдовуєшся? Я перетворилася на жахливу людину.

— Ну що ти…

— Я скаржуся на відсутність йогурта. Це жах!

Ірина засміялася.

— Я куплю.

— Ні!

— Але ж…

— Мені соромно, Ірино! Я сама куплю.

Я вдягла куртку й пішла до магазину. Мама потім із розумінням посміхнулася, коли дізналася.

Я намагалася триматися за своє старе життя. Їздити громадським транспортом, хоча Олександр кілька разів пропонував водія. Купувати собі речі на власні гроші, які заробляла написанням рекламних текстів та постів для сторінок брендів у соцмережах. Я давно не просила гроші на свої хотілки у мами. І не збиралася починати зараз, коли у вони у неї з’явились. Втім, це ж були гроші Олександра. Я не мала на них права.

Сама готувала сніданок, навіть якщо Ірина пропонувала послуги кухарки кілька разів.

Мені було ніяково вдавати елітну пані. Я чітко знала, хто я. Не «донька дружини Воронцова». Не повновласна мешканка будинку з гаражем на вісім машин.

Просто Емі.

І, як не дивно, найбільше це відчуття зберігалося в розмовах із Максом.

Він узагалі не питав, як мені «нове життя». Не цікавився, чи подобається мені машина Марини. Не розповідав, як користуватися чимось у будинку.

Він надсилав мені фотографію кривого круасана й писав:

Це коштувало чотири євро. Італія більше не та.

Я відповідала фотографією булочки з університетської їдальні:

Тридцять гривень. Виглядає так, ніби це пекла я. Перемога за мною.

Денис запросив мене ще на два побачення. Я погодилася на обидва.

Першого разу ми пішли в кіно. Другого — каталися містом і пили каву просто в машині, бо почався дощ.

Було приємно. Він був уважний і не тиснув. Не ставив дивних запитань. Не намагався перетворити кожну фразу на словесний теніс.

Саме це, мабуть, і було проблемою.

Після третього побачення він поцілував мене біля воріт. Я знову відповіла. І знову нічого особливого не відчула.

Цього разу я не розповіла Максу. Не тому, що ми перестали обговорювати Дениса.

Навпаки.

Макс регулярно цікавився:

Як там мій улюблений кандидат?

Я відповідала:

Робить успіхи. На відміну від тебе із твоєю статистикою.

Про поцілунки більше не говорили.

Мені здавалося, що ми обоє мовчки зрозуміли: існують теми, які краще не чіпати, якщо хочеш зберегти ілюзію, що все нормально.

А потім Денис сам усе зіпсував.

Ми сиділи в кафе після пар. Він крутив у руках ложечку.

— Емі, можна запитати?

— Якщо не про політику й не про мою успішність.

— Про Макса.

Я обпеклася чаєм, почувши це ім’я.

— А що Макс?

— Між вами щось є?

Я поставила чашку.

— Що?!

— Просте питання.

— Ти серйозно?

— Так.

Я засміялася. Надто голосно. Дівчина за сусіднім столом навіть озирнулася.

— Нічого між нами немає.

— Добре.

— А чому ти взагалі таке питаєш?

Денис знизав плечима.

— Він дивний, коли йдеться про тебе.