Розділ 5. Правильна відстань

Макс

Мілан зустрів мене дощем.

Не романтичним, не кінематографічним — не тим красивим італійським дощем, який у фільмах змушує людей цілуватися просто посеред вулиці. Холодним і неприємним.

Таким, через який валіза миттєво стала мокрою. Таксист лаявся на мотоциклістів, а я всю дорогу від аеропорту думав про те, що ще кілька годин тому Емі спала в мене на плечі.

Саме тому перше, що я зробив, зайшовши до квартири, — відкрив наш чат.

Нормальна поведінка.

Цілком.

Моє останнє повідомлення:

Мені теж було добре сьогодні.

Її відповідь:

Мені теж.

Кілька слів. Нічого особливого, звичайна ввічливість.

Я поклав телефон на стіл. Розібрав валізу. Потім прийняв душ. Зробив каву і відкрив ноутбук.

Через три хвилини знову взяв телефон.

Нічого.

— Чудово, — сказав я.

Квартира навколо трохи тиснула тишею.

Я жив тут із другого курсу. Невелика, недалеко від університету, з високими вікнами й балконом, на якому вміщувалися рівно два стільці.

Мені завжди подобалося повертатися сюди з Київського родинного будинку.

Тиша. Лише мої речі. Ніхто не запитує, що я планую робити з життям. Ніхто не нав’язує впрягтися в сімейний бізнес.

Ніхто не ходить будинком у чорній спідниці з мереживом і не дивиться на мене блакитними очима так, ніби вже знає відповідь на питання, якого я ще не поставив.

Я відкрив чат.

Набрав:

Прилетів.

Подумав. Стер. Вона не просила повідомляти.

Батько просив. Марина просила. Емі — ні.

Я заблокував телефон. Через десять секунд він завібрував. Я схопив його.

Емі: Ти долетів чи завис десь над Австрією?

Я усміхнувся раніше, ніж устиг себе зупинити.

Я: Уже вдома.

Емі: І навіть сам заніс валізу?

Я: Уяви собі.

Емі: Пишаюся.

Я: А ти ще не заблукала між спальнею і кухнею?

Три крапки.

Емі: Я вже знаю цілих ДВА маршрути.

Я: Вражає.

Емі: Завтра планую експедицію до басейну.

Я: Не ходи сама. Це небезпечно.

Емі: Попрошу Ірину дати охоронця.

Я засміявся.

І тільки після цього зрозумів, що стою посеред кухні з чашкою в руці й усміхаюся телефону.

Погано.

Я: Іди спати

Емі: Зараз тільки 00:47

Я: Саме тому

Емі: У Мілані на годину менше?

Я: Так. Тим більше, я старший

Емі: На три роки. Практично пенсіонер.

Я: Поважай старших.

Емі: На добраніч, дідусю

Я відклав телефон.

Цього разу хвилин на п’ятнадцять.

Наступні чотири дні ми переписувалися майже постійно.

Я не планував цього. Думаю, вона теж. Просто якось так виходило.

Вранці вона надсилала фотографію кави. Я — трамваю, який стояв посеред перехрестя через черговий страйк. Вона фотографувала величезну люстру в університетському холі й писала:

Якщо вона впаде на мене, можна буде не здавати маркетинг

Я надсилав їй фотографію професора зі спини:

Якщо я помру від його допитів на статистиці, скажи батькові, що VORON Group залишиться без спадкоємця

Емі: Ти ж заборонив називати тебе спадкоємцем

Я: Посмертно можна

Емі: Подвійні стандарти

Увечері повідомлень ставало більше. І вони ставали довшими.

Спочатку ми писали про дурниці. Потім про музику. Потім про навчання. Потім про людей, яких зустрічали і з якими спілкувались.

Одного разу вона запитала:

Емі: Ти коли-небудь шкодував, що живеш не з батьком?

Я довго дивився на екран.

Нормальна людина могла б відповісти:

Так.

Або:

Ні.

Я написав:

Я: Іноді шкодував, що він не жив з нами.

Відправив.

Майже одразу захотів стерти, але було пізно.

Емі не відповідала хвилину.

Потім:

Емі: Це різні речі.

Я: Так.

І все.

Вона не почала розпитувати. Не написала «розумію». Не спробувала лікувати мене психологічними розборами з TikTok.

Через кілька хвилин надіслала фотографію свого вікна.

Нічне подвір’я. Відблиски ліхтарів на склі.

Емі: У мене сьогодні такий вид.

Я вийшов на балкон. Дощ уже закінчився. Навпроти світилися чужі вікна.

Зробив фото.

Я: Мілан, 01:43.

Вона відповіла майже одразу.

Емі: У мене 02:43..

Я: Йди спати.

Емі: Не спиться.

Я: Мені теж.

Так з’явилися фотографії з вікна. Без домовленості. Без пояснень.

Іноді вдень. Частіше вночі.

І я почав ловити себе на тому, що, побачивши щось красиве, спочатку думаю про те, як би це оцінила Емі.

— Ти закохався?

Я мало не вдавився кавою.

Мій однокурсник італієць Лео сидів навпроти мене в університетській їдальні й спокійно їв пасту.

— Що?!

— Я запитав, чи ти закохався.

— Я почув.

— Тоді навіщо перепитуєш?

— До чого взагалі це питання?

— Ти усміхаєшся телефону.

Я поклав телефон екраном донизу.

— Не усміхаюся.

— Ти щойно усміхався.

— Побачив мем.