Розділ 4. Занадто легко

Емі

Наступного ранку я прокинулася з дуже чіткою думкою:

Макс сьогодні їде.

І одразу ж розлютилася на себе.

Не тому, що він їхав. А тому, що це взагалі стало першою думкою після пробудження.

У нормальних людей першими думками бувають:

Котра година?

Чому будильник уже дзвонить?

Чи можна сьогодні не вставати?

У мене:

Макс їде об одинадцятій.

Чудово.

Два дні в новому домі — і я вже поводжуся так, ніби хтось вириває з мого життя людину, з якою ми разом пережили апокаліпсис, голод і тридцять років шлюбу.

Я перевернулася на живіт і притиснула подушку до голови.

Телефон завібрував.

Ніка: Ну як учора?

Я навіть не питала, що саме вона має на увазі.

Я: Нормально.

Ніка: Кава з Денисом чи вечір із НЕ БРАТОМ?

Я закрила очі.

Я: Він сьогодні їде.

Три крапки з’явилися миттєво.

Ніка: Ой.

Я: Що «ой»?

Ніка: Ти написала це так, ніби я маю висловити співчуття.

Я: Я просто повідомила факт.

Ніка: Звісно.

Я: Іди на пари.

Ніка: У мене через 40 хв.

Я: То готуйся.

Ніка: А ти?

Я подивилася на час.

9:17.

— Чорт.

У мене не було пар, але мама вчора ввечері оголосила, що о пів на десяту ми всі снідаємо разом, бо «Макс їде й треба нормально попрощатися».

Я вилетіла з ліжка.

За дванадцять хвилин я вже стояла перед дзеркалом.

Сьогодні не хотілося нічого складного.

Чорна довга спідниця з нерівним краєм, біла футболка, короткий жилет із корсетною шнурівкою й важкі черевики.

Волосся я зібрала високо, залишивши біля обличчя кілька пасм.

Подивилася на себе.

Голубі очі на тлі чорного одягу здавалися ще світлішими.

Мені це подобалося.

Мама називала мій гардероб «романтичним похороном».

Ніка — «якщо Вікторіанська Англія відкриє бар у Берліні».

Я називала це просто одягом.

У двері постукали.

— Так?

Зазирнула мама.

— Ти готова?

— Майже.

Вона обвела мене поглядом.

— Ти не замерзнеш?

— Мам, двадцять два градуси.

— А морально?

— Що?

— Нічого.

Вона усміхнулася. Підозріло.

— Що?

— Тобі тут трохи краще, ніж ти очікувала.

Я повернулася до дзеркала.

— Звідки такі висновки?

— Учора ти сміялася весь вечір.

— У мене бувають напади.

— І з Максом ви добре порозумілися.

Я мало не впустила туш.

— Ми знайомі два дні.

— Саме тому дивно.

— Що дивно?

— Нічого. Я рада.

— Мам.

— Що?

— Не роби цього.

— Чого?

— Оцього обличчя.

— Якого?

— Маминого.

Вона засміялася.

— Я просто рада, що ви не ненавидите одне одного.

— Ще є час.

— Емі.

— Я стараюся.

Мама підійшла й поправила мені пасмо волосся.

— Іди. Вони вже внизу.

Вони.

І я прекрасно знала, кого саме вона мала на увазі.

Макс сидів за столом у чорній сорочці й дивився щось у телефоні.

Поруч стояла невелика валіза.

Все.

Він справді їде.

Абсолютно нормальна річ. Люди постійно їдуть. Особливо люди, які живуть в інших країнах.

— Доброго ранку, — сказала я.

Макс підняв очі. І на секунду застиг.

Я це помітила. Звісно, помітила.

— Доброго, — відповів він.

— Що?

— Нічого.

— Знову витріщився.

— Я просто дивлюся.

— Дивитися можна менш прискіпливо.

— Ти завжди так одягаєшся?

Я подивилася на себе.

— Як?

— Наче щойно вийшла з роману, де в замку когось точно отруять.

Я сіла навпроти.

— Це був комплімент.

— Не був.

— Був.

— Я констатував факт.

— У тебе всі компліменти називаються констатаціями?

Макс усміхнувся.

— Зручно, правда?

— Боягузливо.

Він підняв брову.

— Чому?

— Бо тоді не треба визнавати, що ти сказав щось приємне.

— А якщо я не хотів?

— Тоді в тебе просто природний талант.

Макс дивився на мене кілька секунд.

Цього разу я відвела очі першою.

На щастя, увійшов Олександр.

— Максе, новини бачив? Всі рейси перенесли. Страйк.

Макс насупився.

— І на коли?

— Твій —  на двадцять третю десять.

Я підняла голову швидше, ніж варто було.

Макс це побачив. Звісно.

— Серйозно?

— Перевір у додатку авіакомпанії.

— Думаю, ти вже перевірив.

Він явно був не в захваті.

Я — навпаки. І це мене страшенно дратувало.

— Значить, ще один день у пеклі, — сказала я.

Макс повернувся.

— Ти дуже погано приховуєш радість.

— Я радію тому, що можу ще кілька годин псувати тобі життя.

— Так я й подумав.

Мама принесла каву для всіх, поки Ірина не бачила.

— Тоді можна сьогодні разом пообідати, — запропонувала вона.

— У мене зустріч о другій, — сказав Олександр.

— А в мене о третій салон, — додала мама.

Вони обоє подивилися на нас. Мені це одразу не сподобалося.

— Ні, — сказала я.

— Що «ні»? — запитала мама.

— Не знаю. Але по ваших обличчях бачу, що зараз буде якась пропозиція.

Олександр усміхнувся.

— Макс тепер вільний, і хочу попросити, щоб він завіз дещо у центр. А тобі ж потрібно відвезти довідку до університету?

— Я сама можу.

— Я підвезу, — сказав Макс.

Я повернулася до нього.

— Тобі тут й так вже доручають справи.