Розділ 3. Не мій тип

Макс

Я вирішив не дивитися на неї.

Це виявилося доволі просто.

Хвилини на три.

Потім Емі спустилася сходами, і мій чудовий план закінчився.

Я сидів у вітальні з ноутбуком на колінах і робив вигляд, що читаю лист від університету. Насправді останні п’ять хвилин я дивився на одне й те саме речення про зміни в розкладі й не розумів жодного слова.

Почув кроки.

Підняв голову.

І завис.

Учора на Емі були рвані джинси, кеди й футболка з написом про необхідність більшої кількості вихідних. Сьогодні переді мною стояла зовсім інша дівчина.

Чорна коротка спідниця з кількома шарами легкої тканини й мереживом. Щільні колготки — одна навмисно порвана біля коліна. Високі черевики на масивній платформі. Чорний топ із корсетною шнурівкою поверх білої блузки з широкими рукавами.

На шиї — тонкий сріблястий ланцюжок із маленьким ключем.

Довге темно-русяве волосся вона залишила розпущеним.

А очі…

Я вчора не помітив, що вони настільки блакитні.

Майже прозорі на тлі темного одягу.

Чудово.

Просто чудово.

— Що? — запитала вона.

Я зрозумів, що дивлюся надто довго.

— Нічого.

— Ти витріщився.

— Я намагаюся зрозуміти, куди ти зібралася.

— На каву.

Я ще раз оглянув її.

— А я подумав, викликати духів.

Вона навіть не образилася.

— Це після обіду.

Я засміявся.

Чорт.

Сам напросився.

Емі підійшла до дзеркала біля дверей і поправила волосся.

— Як я виглядаю?

Небезпечне питання.

Особливо з огляду на те, що правильної відповіді я не мав.

Красиво — занадто.

Нормально — вона вчора вже перетворила це слово на окремий вид знущання.

— Незвично.

Вона повернулася.

— Це комплімент чи діагноз?

— Ще не визначився.

— Дуже корисно.

Емі знову подивилася в дзеркало.

І я вперше побачив, як вона розглядає себе. Не милується. Саме розглядає.

Трохи повернулася боком. Втягнула живіт. Поправила спідницю. Відкинула волосся. Нахилилася ближче до дзеркала, провела пальцем під оком.

Ніби шукала недоліки.

Дивно.

Якби вона могла на хвилину подивитися на себе моїми очима, перестала б.

— Може, помаду темнішу? — пробурмотіла вона.

— Ні.

Емі озирнулася.

Я теж здивувався. Навіщо я взагалі відповів?

— Ні?

— Ця нормальна.

— Ого. Тобі навіть вдалося сформулювати думку.

— Я стараюся.

Вона взяла зі столика маленьку сумку у вигляді чорного серця.

— Дякую.

— За що?

— За дозвіл не перефарбовувати губи.

— Я не…

Двері зачинилися.

Я залишився дивитися на них. Потім на ноутбук. Потім знову на двері.

Денис. Точно. Вона йде на каву з Денисом.

Я знову відкрив лист.

Прочитав перше речення.

Друге.

На третьому зрозумів, що думаю про те, чи любить Денис дівчат у корсетах.

І закрив ноутбук.

— Ти ідіот, — сказав я собі.

— Це ти про мене?

Я різко обернувся.

Батько стояв у дверях.

— Давно ти тут?

— Достатньо.

— Чудово.

Він зайшов у вітальню.

— Марина поїхала зустрітися з дизайнером.

— Я не питав.

— Я знаю.

Батько сів у крісло навпроти. Я знав цей рух. Зараз почнеться.

У батька було кілька способів сідати. Якщо він опускався на диван і розстібав верхній ґудзик сорочки — можна було розмовляти про футбол, ресторан або відпустку.

Якщо сідав рівно в крісло й клав одну руку на підлокітник — це була ділова зустріч.

Зараз була ділова зустріч.

— Як навчання?

— Добре.

— Це дуже інформативно.

— Ти поставив дуже широке питання.

— Максе.

— Два іспити наступного місяця. Один проєкт. Практику планую на весну. Статистику ненавиджу. Так краще?

— Значно.

— Радий.

— Я хотів поговорити про літо.

Я відкинувся на спинку дивана.

— Ні.

— Я ще нічого не сказав.

— Але я знаю.

— Звідки?

— Ти хочеш, щоб я приїхав на практику у компанію.

Батько помовчав.

— На два місяці.

— Ні.

— Хоча б на один.

— Теж ні.

— Тобі вже двадцять два.

— Дякую. Я забув.

— Рано чи пізно тобі доведеться зрозуміти, як працює бізнес.

— Навіщо?

— Максе.

— Ні, серйозно. Навіщо?

Він зітхнув.

— Тому що це частина твоєї родини.

Ось воно.

Улюблений аргумент.

Родина.

Слово, яким можна пояснити абсолютно все.

Чому я повинен приїжджати.

Чому повинен цікавитися компанією.

Чому повинен колись зайняти кабінет на верхньому поверсі будівлі VORON Group і робити вигляд, що все життя про нього мріяв.

— Компанія — це твоя робота, — сказав я. — До чого тут родина.

— Я будував її двадцять п’ять років.

— Я знаю.

— І колись…

— Ні.

Він замовк.

— Що «ні»?

— Не починай про «колись це все буде твоє».

— А якщо буде?

— Продам.

Він подивився на мене.

Я витримав погляд.

— Ти говориш це тільки для того, щоб мене розлютити.

— Частково.

— А інша частина?

— Я справді не хочу керувати VORON Group.

— Тоді чого ти хочеш?

Я відкрив рот. І не відповів. Ненавиджу це питання.

Люди чомусь вважають, що якщо ти відмовляєшся від готового життя, мусиш негайно пред’явити креслення іншого. Бажано з фінансовим планом на десять років.

— Ще вирішую.

Батько похитав головою.

— У двадцять два вже можна почати вирішувати швидше.

Я хмикнув.

— А у твоєму віці мудро перестати вирішувати за інших.

Він підвівся.

Ділова зустріч завершилася.