Розділ 2. Спадкоємець

Наступного ранку я прокинулася й секунд десять не могла зрозуміти, де знаходжуся.

Стеля була не моя. Це взагалі досить тривожна думка о сьомій ранку.

Потім я побачила коробки біля стіни, незнайомі світлі штори й учорашню футболку на кріслі.

Точно.

Тепер я жила в будинку з гаражем на вісім машин.

Я перевернулася на інший бік і натягнула ковдру на голову.

У моєму старому житті о сьомій ранку за стіною сусід починав збиратися на роботу. Він мав дивовижну здатність грюкати абсолютно всім: дверцятами шаф, чашками, стільцем. Він був мені замість будильника.

А тут було тихо. Настільки, що я чула слабке гудіння кондиціонера.

Можливо, багатство саме так і звучить.

Я потягнулася по телефон.

Сім повідомлень від Ніки.

Ніка: Ну???

Ніка: Ти жива?

Ніка: ДЕ ФОТО БУДИНКУ

Ніка: Емі, я не жартую.

Ніка: Мені треба знати, чи є басейн!

Ніка: Якщо є, я офіційно підтримую цей шлюб!!!

І останнє, надіслане хвилину тому:

Ніка: І ЩО ТАМ З БРАТОМ?

Я сіла.

Звідки вона…

А.

Сама ж розповіла їй учора.

Після вечері я зателефонувала Ніці й сорок хвилин описувала переїзд, будинок, гараж, пральню і той факт, що син Олександра несподівано виявився тут.

Про нашу дурнувату домовленість я не сказала. Не тому, що приховувала. Просто знала, що тоді буде литися від Ніки.

Я надрукувала:

Я: Не брат.

Відповідь прийшла миттєво.

Ніка: Ооооо

Я: Що «оооо»?

Ніка: Нічого

Я: Саме тому я тобі нічого не розповідаю.

Ніка: Ти буквально розповіла мені все.

Я: Бувай.

Я кинула телефон на ліжко. Він одразу завібрував.

Ніка: КРАСИВИЙ?

Я подивилася на повідомлення. І чомусь згадала, як Макс стояв учора в коридорі з графіном води.

Високий.

Темноволосий.

З цією своєю усмішкою людини, яка вже придумала про тебе щось смішне й тепер вирішує, чи варто говорити вголос.

Я: Нормальний.

Три крапки з’явилися практично миттєво.

Ніка: Отже, дуже красивий.

Я: Я написала «нормальний».

Ніка: Якби був нормальний, ти написала б «так собі».

Я заблокувала телефон.

Іноді дружба — це просто добровільна згода на те, щоб одна конкретна людина все життя використовувала проти тебе знання твоїх слабких місць.

Я встала.

Сьогодні пар не було. Це означало, що весь день можна присвятити розпаковуванню коробок, звиканню до нового дому й максимально успішному униканню його окремих мешканців.

Особливо одного.

Не тому, що він мене цікавив.

Просто я не збиралася давати йому новий матеріал для жартів.

Я відчинила двері кімнати.

І мало не врізалася в Макса.

— О!

Він теж зупинився.

На ньому були білі спортивні штани, зелена футболка й навушники на шиї. Волосся вологе.

Судячи з усього, хтось уже встиг скористатися спортзалом, який я вчора теж професійно проінспектувала.

— Доброго ранку, сестричко.

— Ще раз назвеш мене сестричкою — прокинешся за містом у багажнику.

— Технічно ми й так за містом.

— Не випробовуй мої знання географії.

Він посміхнувся.

— Як перша ніч на чужині?

— Погано.

— Чому?

— Не було навіть горошини під матрацом.

— Скаргу вже подала?

— Ірина сказала, що розглянуть протягом тридцяти робочих днів.

Він засміявся.

Я пройшла повз нього.

— До речі, — сказав Макс за спиною. — Туалет в інший бік.

Я зупинилася.

Повільно обернулася.

— Я йду снідати.

— Тоді правильно.

Ненавиджу його.

Абсолютно.

У їдальні була Ірина. І ще одна жінка, якої я вчора не бачила. Схоже, це була кухарка. Власна сімейна кухарка!

Посередині був великий стіл, сервірований на двох персон. Біля приборів на столі стояли вазочки з сирниками, яйцями, фруктами, йогуртами, сиром, шинкою й кількома видами хліба.

Я завмерла.

— Ми когось чекаємо у гості?

Ірина обернулася.

— Доброго ранку. Кави?

— Доброго. А це все…

— Сніданок.

— Для кого?

Вона подивилася на мене так, ніби шукала у моїх словах насмішку.

— Для вас.

Я озирнулася. Я була в їдальні сама.

— Для мене?

— Ну так.

Господи. Я потрапила на олінклюзів.

— А можна просто каву й бутерброд?

— Звісно.

— Я сама зроблю.

— Емі…

— Правда. Якщо я ще й бутерброд перестану собі робити, за місяць забуду, як користуватися руками.

Ірина всміхнулася.

— Добре.

Я взяла хліб.

За спиною з’явився Макс.

— Доброго ранку, — сказав він.

— Максе, омлет зі шпинатом, як завжди? — запитала Ірина.

— Так, дякую.

Зрадник.

Він сів за стіл.

— А ти, я дивлюся, руками працювати не любиш, — сказала я.

— Я працюю ними в інших сферах.

— Наприклад?

— Щойно був у залі.

— Це не рахується.

— Чому?

— Бо спорт – це не робота.

Макс підняв брову.

— А ти хочеш побачити, як я працюю руками?

— Хіба що у твоїх мріях.

Я сіла навпроти нього.

Ірина поставила перед ним апетитний ароматний омлет на розписній тарілці.

— Дякую.

Я подивилася на свій кривий бутерброд.

Потім на омлет.

Потім знову на бутерброд.

Макс це помітив.

— Хочеш?

— Ні.

— Точно?

— Абсолютно.

Він відрізав шматок.

— Смачний.