Розділ 1. Чужий дім

лі-то, завжди забороняла.

Я сиділа навпроти неї в кафе, швиденько знищувала картоплю, поки матуся не отямилася, й намагалася зрозуміти, навіщо вона витягла мене сюди в середу після пар, якщо я нібито нічого такого кримінального не зробила, а вдома в холодильнику лежала цілком пристойна вчорашня запечена куриця.

Мама щось нервувала. Це я помітила одразу. Вона тричі поправила волосся, двічі перевірила телефон і вже хвилину розмішувала цукор у чашці, хоча каву вона завжди пила без цукру.

— Ма, ти шо, вагітна? — запитала я.

Ложечка дзенькнула об блюдце.

— Емі!

— Що? Ти сказала, що нам треба серйозно поговорити. У кіно після цієї фрази завжди хтось вагітний, смертельно хворий або виявляється таємним агентом.

— Я цілком здорова.

— І?

— І я не вагітна.

— То я буду дитиною-шпигункою?

Мама подивилася на мене так, як дивилася останні дев’ятнадцять років, коли вирішувала, сміятися чи язвити.

Все ж таки посміхнулась. А потім вона видала:

— Я виходжу заміж.

Картопляний діп завмер на півдорозі до мого розкритого рота.

— Що?!

— Я виходжу заміж.

— Та я почула. Просто даю тобі шанс замінити цю інформацію на щось більш адекватне.

Вона знову усміхнулася, хитаючи головою. Я втратила цікавість до картоплі.

Я зрозуміла, про кого йдеться.

Про Олександра.

З Олександром мама познайомилася в додатку для знайомств понад півроку тому. Я знала про це виключно тому, що одного разу застала її на кухні об одинадцятій вечора в сукні, з укладкою і келихом вина перед ноутбуком.

Тоді я вирішила, що в неї черговий фемінистичний дівичвечір. Потім із ноутбука долинув чоловічий сміх. Мама почервоніла. Я зачинила двері.

За десять секунд відчинила знову.

— Мам.

— Що?

— Тільки скажи, що ти не надсилаєш гроші американському військовому лікарю, який застряг на нафтовій платформі.

Так у нашому житті з’явився Олександр.

Спочатку у вигляді імені.

Потім у вигляді чоловіка на фотографіях: високий, сивина на скронях, дорогі на вигляд сорочки й напрочуд не неприємна усмішка. Потім він кілька разів приїжджав до нас. Привозив мамі квіти, мені — нічого, за що одразу отримав нуль балів з нуля можливих.

Але на третю зустріч він приніс коробку моїх улюблених еклерів.

І ось там чогось я трохи здалася. Не через еклери.

Він ніколи не намагався зображати мого нового тата, не ставив запитань про оцінки й не коментував мої готично-панкові вбрання.

Та я не вірила, що він затримається надовго. Хіба чоловіки з сайтів знайомств взагалі можуть протриматись більше двох тижнів? У соцмережах я читала, що ні.

І ось нате вам.

— І коли? — запитала я.

— За три тижні.

Я ледь не вдавилася.

— Коли-коли?!

— Емі, не кричи.

— Я не кричу. Це кричить мій мозок через рот, бо він зараз вибухне. Мам, ну навіщо тобі весілля? Це ж пережиток!

— Ніякого весілля не буде. Тобто великого. Ми просто розпишемося. Потім повечеряємо з близькими.

— Якими близькими? Я навіть його родичів не знаю. — Я різко наколола картоплину на виделку.

— Познайомишся.

Мені перестала подобатися траєкторія розмови. Мама знову взялася за ложечку.

О ні.

— Мам?

— Це ще не все. Ми переїжджаємо.

Я повільно поклала виделку з картоплиною на тарілку.

— Куди?

— До Олександра.

— У сенсі до Олександра?

— У прямому.

— А де він живе?

Мама зітхнула.

— У Кончій Заспі.

Я кілька секунд дивилася на неї.

— Ні.

— Що — ні?

— Там одні мажори. Я туди не впишусь.

— Не видумуй. Ну так, там є дорогі будинки...

— Там нормальні люди не живуть. Там ховають державні резерви й знімають серіали про корупціонерів.

— Еміліє.

Повне ім’я. Ситуація справді була серйозною.

— Ти хочеш сказати, Олександр багатий?

Мама відвела погляд.

Це був дуже поганий знак.

— Наскільки?

— Яка різниця?

— Величезна. Одна справа — у людини хороший бізнес. Інша — якщо в неї в підвалі лежать золоті злитки й у оффшорах на рахунках бюджет маленької країни.

— Не драматизуй.

— Я ще навіть не починала.

Вона зітхнула.

— У нього є компанія.

— Я знаю.

— Досить велика.

— Наскільки велика?

— VORON Group.

Я дістала телефон.

— Не треба зараз розслідувань.

— Як це не треба?

Першим посиланням був офіційний сайт.

Другим — діловий журнал.

Третім — стаття з фотографією Олександра й заголовком, у якому були слова «найбільший девелопер».

Я підняла очі.

— Мам.

— Що там?

— Тут написано «статки родини».

— Не читай.

— Уже читаю.

— Це взагалі приблизні оцінки.

Мама затулила обличчя долонями.

— Я знала, що треба було сказати вдома.

— Ні. Вдома я могла б розбити щось цінне.

Я знову подивилася на екран. Готелі. Житлові комплекси. Торговельні простори. Курорти.

На одній фотографії Олександр тиснув руку міністрові. На іншій стояв перед будівлею зі скла й бетону. На третій був років на десять молодшим і виглядав людиною, якій точно не доводиться порівнювати ціни на сир у супермаркеті.

— Так ти знала?

— Коли ми познайомилися — ні.

— Мам, у нього прізвище Воронцов і компанія називається VORON.

— Ну хіба я розбираюсь у цих речах…

— Ти хоч гуглила людину, з якою ходила на побачення?

— Звісно.

— Коли?

Вона замовкла.

— Мам!

— Після четвертого побачення.

— Господи.

— Що?

— Нічого. Просто не уявляю, як ми взагалі вижили з твоїм відношенням до безпеки.

Вона засміялася й потягнулася через стіл до моєї руки.

— Я покохала його, Емі.