Розділ 4. Те, що більше не сховаєш

Емі

Мама дивилася на наші руки.

Я — теж.

Ми з Максом усе ще трималися одне за одного, наче двоє людей, яких застали не за поцілунком, а під час якогось особливо невдалого пограбування.

Я першою висмикнула пальці.

І одразу пошкодувала.

Не тому, що хотіла продовжувати тримати його за руку перед мамою. Просто цей рух вийшов таким різким, таким винуватим, що ніби підтвердив усе найгірше ще до того, як вона встигла щось сказати.

— Мам…

— Зайдіть, — сказала вона.

Не сердито. Це було ще гірше.

— Мамо, можна я…

— Емі. В дім.

Я глянула на Макса. Він стояв нерухомо.

— Я теж? — сказав він.

Мама перевела на нього очі.

— Я саме це й мала на увазі.

Прекрасно.

Ми зайшли у вітальню.

На телевізорі без звуку йшов якийсь новорічний концерт. На столі стояли недопиті келихи, свічки майже догоріли, а за вікнами ще вибухали феєрверки.

П’ять хвилин тому це був Новий рік. Тепер — сімейний суд.

Мама сіла у крісло. Ми з Максом залишилися стояти.

Вона подивилася на нас.

— Сядьте. Я не директор школи.

Ми сіли на диван. Не поруч. Тобто поруч, але з такою відстанню, що між нами спокійно могла б вміститися ще одна людина.

Мама помітила.

Звісно.

— Давно?

Я відкрила рот.

Макс сказав:

— Ні.

Я глянула на нього.

— Кілька днів, — додав він.

Мама повільно кивнула.

— У горах?

Ми обоє мовчали.

— Ясно.

Я нарешті знайшла голос.

— Мам, це не…

— Тільки не кажи «не те, що ти думаєш». Я бачила достатньо.

— Я не це хотіла сказати.

— А що?

Я не знала.

Що ми не планували?

Правда.

Що ми намагалися цього не допустити?

Теж правда.

Що я зараз щаслива, бо Макс нарешті запросив мене на побачення, і водночас мені хочеться провалитися крізь підлогу?

Найбільш правдиво.

— Ми самі ще не розуміємо, що це, — сказала я.

Мама дивилася на мене довго.

— А цілуєтесь ви вже дуже впевнено для людей, які нічого не розуміють.

У мене спалахнуло обличчя.

— Мамо!

Макс кашлянув і відвернувся.

— Не смійся, — прошипіла я.

— Я не сміюся.

— У тебе плечі трясуться.

— Емі.

— Досить, — сказала мама, але кутик її рота сіпнувся.

На одну секунду стало легше.

Тільки на одну.

Потім вона знову стала серйозною.

— Я не буду питати, що саме між вами було. Ви обоє дорослі. Але я хочу зрозуміти одну річ. Це просто… потягнуло? Через те, що ви багато часу проводили разом? Через стрес останніх днів? Чи це почалося раніше?

Макс подивився на мене.

Я на нього.

— Раніше, — сказала я.

— Значно, — додав він.

Мама заплющила очі.

— Господи.

Я одразу напружилася.

— Що?

— Нічого. Просто… я ж бачила.

— Що бачила?

— Вас.

— Дуже конкретно.

— Те, як ви дивитеся одне на одного. Як замовкаєте, коли хтось заходить. Як сваритеся через людей, до яких вам нібито байдуже. Я кілька разів думала, що вигадую.

Макс опустив погляд.

Мама дивилася на мене.

— А потім у горах ви повернулися після тієї ночі й поводилися так, ніби між вами або сталася катастрофа, або щось дуже хороше.

Мені знову стало жарко.

— Мамо.

— Я не питаю деталей.

— Дякую.

— Але, Емі… — вона видихнула. — Чому ти мені нічого не сказала?

Ось.

Не «як ти могла». Не «він твій брат». Не «це ненормально».

Саме це.

Чому не сказала мені.

І від цього стало набагато гірше.

— Бо сама боялася це якось називати.

Мама мовчала.

— І тому що ти щаслива, — додала я. — З Олександром. У тебе нарешті все добре. Я не хотіла, щоб через мене щось погіршилось.

Її обличчя змінилося.

— Емі…

— Це правда.

— Моє щастя не настільки крихке.

— Але як мені знати?

— Треба було запитати.

Я майже засміялася.

— «Мамо, привіт, а що буде, якщо мені подобається син твого чоловіка? Передай хліб».

Макс прикрив рот рукою.

Я повернулася.

— Тобі дуже весело?

— Ні. Просто уявив.

Навіть мама не втрималася.

— Так, можливо, не за сніданком.

Напруга трохи відступила. Я відчула, як у мене розтискаються плечі.

А потім мама подивилася на Макса.

— А ти?

Він одразу перестав усміхатися.

— Що я?

— Ти теж мовчав через нас?

— Частково.

— А детальніше?

Макс провів долонею по коліну.

— Мовчав, бо не був упевнений, що не зроблю все тільки гірше.

— Для кого?

— Для всіх.

— Це дуже загальна відповідь.

Він кивнув.

— Для Емі. Для батька. Для вас. Для себе.

Мама дивилася уважно.

— Ти збираєшся повернутися в Мілан.

— Уже ні.

— Я знаю. Зараз. Але потім.

— Так.

— Емі тут.

— Так.

— І якщо ви почнете щось серйозне, а потім…

— Мамо, — втрутилася я.

— Ні, дай я договорю. Я не кажу, що ви обов’язково розійдетеся. Але це реальність. Якщо звичайна пара свариться — вони можуть просто перестати бачитися. Ви все одно будете пов’язані через нас.

Макс кивнув.

— Саме цього я й боявся.

Я глянула на нього.

Ось чому він так довго відступав.

Я, мабуть, знала це. Але почути вголос перед мамою було інше.

— І що тепер? — запитала вона.

Макс не поспішав.

Потім сказав:

— Я запросив Емі на побачення.

Мама підняла брови. Я теж.

— Ти міг не формулювати це так урочисто.

— Але це правда.

— Коли?

— П’ять хвилин тому.

Мама подивилася на мене.

— І ти погодилася?