31 глава

Прокинулася я вже в своєму ліжку, переодягнена, але потрібно було ще трохи полежати. Сил ще мало повернулося. Через деякий час, заходить Ріваят, з підносом. На якому стояли миска з бульйоном, кава, яблука та пиріг. Він поставив підніс біля ліжка і мовчки розвернувся і пішов до виходу.

-Грати в мовчанку, тобі не здається, що це по дитячому?

-По дитячому? Ти ледве себе не вбила! А як би я не вмішався?

-Тобто ти не пішов? -він мовчав. -Я думала, що ти стаєш для мене кимось ближчим. Хоча б знайомим або другом, ти ж добрий, я це бачу. Але ти не відповідаєш на мої питання, на жодне. Твої вчинки і слова взагалі різняться. Я вже заплуталась. Хто ти? Що тобі потрібно?.

Він мовчав і це било сильніше за будь які слова.

-Іди! Провалюй! Не хочу тебе бачити. - в мене вже пішла істерія. Стільки всього сталося. А головне жодної близької людини поруч. Іноді, я нічого не хочу. Хочу, щоб темінь проковтнула мене. Але думки про Людомира, його очі, голос, повертають до життя. Я не здамся! Ріваят так мовчки і пішов. До їжі, принесеної ним, я не доторкнулася. Вставши з ліжка, відчула, що крутиться голова. Нічого, потерплю. Холодна ванна трохи привела до тями. Зібравшись, я пішла на кухню. Попросила корзинку і спакувала туди різні фрукти, пиріжки та мʼясо. Вийшло досить так тяжко. Нічого, донесу. Там діти голодні. Випила каву з печивом, взяла кошика і пішла в місто. Перший кілометр я ще пройшла нормально, а далі… Я не знала, що і робити. В голові крутиться. Кошик з кожним кроком стає тяжче.

-Ти взагалі навіжена? Що ти робиш? Себе взагалі зморити вирішила. -прокричав Ріваят і вихватив кошик. -Ще більше нагрузити не могла?!

-Пішов ти! Віддай! -і почала відбирати кошика але спідкнулася і полетіла обличчям вниз. Мене спіймав Ріваят.

-От упало мені на голову горечко. Пішли, допоможу.

-Не треба мені твоя допомога! -сказала я і всілася на дорозі. Чоловік підійшов до мене, поставив кошик і присів навприсідки біля мене.

-Машо, от чого ти хочеш цим досягнути? 
-Правди, Ріваят, якщо вже доля нас звела йти поруч. Так, ми не станемо сімʼєю, але ж друзями можемо?! Я відчуваю, що можу тобі довіряти. Але я хочу, щоб і ти довірився мені.

-Довіряти так тяжко.

-Знаю.

-Давай так, я  спробую, не сьогодні але спробую.

-І більше ніяких мовчанок?!

-Добре. Ти куди зібралася? Я так зрозумів, що знову на допомогу? 
-Так, там дідусь.

-Та знаю я того дідуся. Ти так вчора постаралася, що дідусь той напевно вже бігає, що не скажеш про тебе.

-Я ще погано контролюю сили.

-І з драконницею в тебе контакт не дуже, раз вона тебе не захищає.

-А вона може?

-Звісно. У Вас ніби то різні тіла і мозок, але з іншої сторони Ви -одне ціле.

-А звідки ти знаєш?

-То довга історія.

-Ох, як я люблю довгі історії.

-Якось потім розкажу.

Він допоміг мені піднятися і ми пішли. Накормили дітей. І я почала розуміти, що в мене робить перед очима. Я явно встала раніше, ніж потрібно було. Тому я попросила повернутися до замку. Ріваят не заперечував. Повернувшись, я вмостилася на своє ліжко. Спати взагалі не хотілося. Хотілося просто полежати. Чоловік сів в крісло і втупився в вікно. Тиша стала давити на мізки, тому я заговорила першою.

-Може хоча б трішки поговоримо?

-Тобі потрібно берегти сили.

-А якщо гарно проводиш час, тоді швидше приходить приплив енергії! Давай, іди сюди. -я показала на ліжко. Чоловік здивовано підняв брову, але підійшов і сів на ліжко.

-Лягай.

-Ти ж казала, що не ляжеш зі мною в одне ліжко?! -посміхаючись сказав він.

-Заткнись і лягай.

-Так заткнись чи давай поговоримо? Так хто з нас не зрозумілий? -сказав Ріваят, але влігся. А я тільки закотила очі. А потім вляглася головою йому на груди. А він поклав руку мені на голову.

-Ооо, яка близькість. Ти дивись, а то я не втримаюсь.

-Досить блазнювати. Я хочу тобі дещо розповісти. Те, що не знає ніхто. Тому що я розумію, щоб мені довіряли, я теж маю довіритися.

Він знову мовчав, тільки на секунду затамував подих. А далі промовив:

-А ти впевнена, що потрібно зі мною ділитися? Що я не використаю цю інформацію проти тебе?

-Не знаю чому, але я відчуваю, що можу тобі довіряти, що ти  нічого мені поганого не зробиш. 

Я піднялася. Хотіла бачити його реакцію на обличчі, бачити його очі.

-Насправді я не звідси.

-Так, я знаю, ти жила з бабцею в горах і…

-Ні -перебила я. -я взагалі не з цього світу. Цю історію я придумала, бо нічого взагалі не знала. Я зі світу, де є планета Земля, на якій я жила зі своєю бабусею. Вона померла. Батьків своїх я не знала. Вони зникли коли мені було пару років. Залишилося тільки фото. Я там працювала лікарем. Жодної сили в мене не було. Потім одного разу я втікала від негідника. Я так хотіла зникнути і кулон мами загорівся, потім я потрапила сюди.

-А можеш показати кулон?

Я дістала кулон і простягнула Ріваяту. Але він його не взяв.

-Нічого собі. Це «Драконяче око». Таких кулонів всього було два. Один ще давно розбили, так як вважали його прокляти, а інший...

-А інший був у моєї мами Мірони.

-Він дуже сильний, але іншим його брати не можна. Інакше він може спустошити тебе. Передається тільки магами. Про нього багато чого говорили. Що деякі маги можуть повернути душу зі світу мертвих. Тому виходить він, як портал? Раз ти тут виявилася.

-Мені здається, що він був запрограмований мамою. Раз я потрапила саме сюди! 

-Я так розумію, магія твоя була запечатана? 
-Так, як і памʼять. Про батьків я вже дізналася тут, з книги.

І ми замовкли. Кожен задумався про своє. Я сподівалася, що він теж поділиться зі мною своєю історією, але він мовчав. А давити я не хотіла, тому лягла та відвернулася від нього. Як би там не було, це мене заділо. Отже він вважає що мені не можна довіряти. Гіркота зжала горло і тут:

-Я жив у сімʼї де були мама і тато, два старших брати і сестра. Я памʼятаю маму, її голос та ніжні руки. Вона любила садити мене на коліна та гладити по волоссю. 
Одного разу, прийшли військові від короля і забрали їх на війну. А нас із сестрою забрали в замок, там ми навчалися. Мої рідні більше не повернулися. Єдиною відрадою, була сестра -Росана. Потім ми потоваришували з Навіром. І я розповів йому хто я. А він придумав, як обманути короля. І видав, що він є драконом. Хоча насправді він тільки на половину ельф, не рідний син свого батька. І так я прикидувався ним, поки мені не набридло. Але тоді Назарія вбили і на трон повинен сісти був Навір, йому потрібна була моя підтримка. І він почав мене шантажувати Росаною. І тоді ми заключили угоду: моя покірність на життя та щастя сестри. Я люблю її тому не міг вчинити по іншому.