27 глава

Прокинулася я від сонячного промінчика, який пробивався до мене в кімнату, прямо мені в обличчя. Не встигла я піднятися з ліжка, як двері розпахнулися і зайшла жіночка з якимись портмоне. 
-Оо, Доброго ранку, міледі, Ви вже прокинулися?

-Як бачите, а Ви хто?

-Я? Ви не знаєте хто я? -ображено промовила та.

-Вибачте, я в королівстві не давно і ще нікого не знаю. То хто ж Ви?

-Я Ека, найкраща у світі кравчиня. Ну що ж, давайте, знімемо мірки.

Я встала, підійшла до неї. Вона почала крутитись біля мене, щось там міряти, прикладати.

-На балу Ви будете просто прекрасні. Якого кольору Ви б хотіли сукню? Мені здається Вам личитиме колір «пекельне полумʼя», також потрібно відкрити плечі і підкреслити талію, як Ви вважаєте?

-Я Вам повністю довіряю. А на честь чого бал? -Король щось замислив, я це відчуваю.

-Я не знаю. Це бал-сюрприз.

Можливо Ріваят знає. Потрібно обережно у нього випитати. 

Закінчивши Ека зібрала все і покинула кімнату. А я зібравшись, пішла на низ снідати. Сподіваюся дядечко вже поїв і пішов. Не хочу максимально з ним пересікатися. Сьогодні планую трохи почитати книжок в саду. На моє везіння,   їдальня була пуста і поснідала я в спокої та тиші. Ніхто із служанок не заговорив зі мною. Можливо такий наказ. 

Взявши книги з магії, я пішла до своїх улюблених дерев. Аромат їхніх квітів мене заспокоював. Прочитавши половину першої книги, я почула поряд чоловічий голос. Підвівши очі, я побачила Ріваята.

-Невже, така гарна міледі, та ще й читати вміє? І що Ви читаєте? Мода в королівстві чи як спокусити чоловіка? А ні, напевне романи.

-Читаю то я про магію і ось думаю, звідки у такого ніби то розумного мілорда таке бридке почуття гумору? Можливо потрібно якісь уроки відвідати? 

І повернулася знову до книги. Хлопець присів поруч біля мене та подивився назву книги.

-Ого, магія. Вирішили нас тут всіх зачаклувати?

-Ага, особливо одного надоїдливого мілорда. І якщо я зараз щось не те вивчу, та перетворю Вас на поні, будете самі винні!

Він засміявся і вихвативши в в мене з рук книгу, поклав на лавку.

-Що Ви собі дозволяєте?

-Багато будете читати, станете нудною. Маріє, а давайте прогуляємося. Я знаю одну місцину, Вам вона повинна сподобатися. 
-Я згодна, але якщо Ви дасте відповідь на одне моє питання.

-Дивлячись на яке питання. Не на всі я можу дати відповідь.

-На честь чого в королівстві бал?

-Ооо, цього я не знаю. Хоча здивований, король завжди мені розповідає, а тут сказав «сюрприз».

Проходячись садом, я роздивлялась квіти, дерева, кущі. Квіти на них були різними кольорами. А які аромати. А потім ми зайшли в ліс. Дерева були високі, розложисті. А сам ліс чистий, жодної гілочки. Ніби хтось замітає тут. Я чую воду. Поглянувши на мілорда, який щиро посміхався, я побігла на звук. Дійсно, це була річка, на дні і біля якої було каміння. Судячи з невеликого водоспаду і того, що при такій спеці, вода була льодяною, напевно це гірська річка. Як тут гарно. Мені захотілося поплавати і все рівно, що вода холодна. Знявши сукню і залишившись тільки в сорочці, я пригнула у воду. Трохи відпливши від берега, я повернулася і побачила здивовані очі Ріваята.

-Міледі, я думав Ви будете милуватися пейзажем. А не ось так… -він підбирав слова. А я роздивлялася його. Він був гарний. В мене таке відчуття, ніби то всі тут гарні, навіть діди. Гарна статура, плечі широкі, підкачаний, чорне волосся, темні очі, правильний контур обличчя. Ямочки, коли він сміється. І я зловила себе на думці, що любуюся ним. 
-А може я риба?

-Таких немає!

-А я особлива, одна єдина.

-Те що Ви особлива, це  вже зрозумів. У Вас немає інстинкту самозбереження. А ще Ви думаєте пʼятою точкою, а не головою.

-А Ви занудствуєте. 

Нирнувши, я поплила до берега, одягнулася і сіла на величезний камінь. Через листя дерев, сонячне проміння, де не де проглядалося і вигравало на поверхні води. Десь співали пташки, шумів водоспад. Не хотілося ні про що думати. Я дивилася як падає вода і розбивається на кучу маленьких бусинок і мені було добре.

 Тут я відчула руки у себе на плечах, які почали спливати по контуру тіла і двигатися до талії. А потім гаряче повітря обдало мені шию.

-Гарно, чи не так? -сказав, прямо в шию.

-Якщо Ви зараз же, не перестанете, мілорде, тоді Вам не здобрувати. Я як лікувати можу, так і навпаки. Прошу не  перевіряти, а відійти від мене на витягнуту руку, як мінімум. -проговорила я і вже почала підготовуватися до атаки, але він відійшов. -І багато дівчат велося на гарний пейзаж? -він нічого не відповів але по обличчю було видно, що багато. І так чомусь образливо і гірко стало. Відноситься, як до одної з. А я думала ми потоваришуємо. Я встала, розвернулася і мовчки пішла назад. Не хотілося не бачити ні чути його. Навіть квіти вже не радували. 

Зайшовши до себе в кімнату, я взагалі розізлилася. Це ж треба. Зі мною так! Нічого, я їм всім відімщу. І так хотілося в обійми до Людомира. Хотілося цілувати, кохатися, валятися в ліжку до світання але не можна. Я мушу бути сильною, щоб вони нічого не зрозуміли. Потрібно ще якось дати звістку, що все під контролем. Але як? Добре, подумаю над цим пізніше, а зараз потрібно виїхати в місто. Подивитися, як живуть люди та істоти. Зібравшись, я веліла відвезти мене в місто. З неохотою але кучер погодився. Виїхавши, я була здивована. Будинки були зовсім не такі, як в Лідвії. Більше схожі на бараки. Тільки де не де видніються будинки. І це в столиці. А що тоді в звичайних містах? Люди втомлені. Одяг подраний. В дітей голодні очі. Страшна картина. Я навіть не змогла вийти з карети і веліла їхати до палацу. З цим явно потрібно щось робити! І я знаю що.