26 глава

Прокинулася я в ліжку. Кімната була простора. Чимось схожа на ту, що я мешкала в замку в Людомира. Відмінність була в кольорах. Стіни були пофарбовані в персиковий колір та білі вензиля. Я встала. Почувала себе гарно. Окрім мене нікого в кімнаті не було. Напевно хтось самовпевнений, думає, що я не тікатиму. Але правильно думає. Як би мене хотіли вбити, то вже б це зробили. Отже я потрібна їм жива. Навіщо і кому, потрібно дізнатися. Я привела себе до ладу. Заглянувши до гардеробної, побачила сукні. Одягнула чорну, зверху та на рукавах біле мереживо. Волосся зібрала в пучок та завʼязала чорною стрічкою. Мрачно але мені подобається. Якраз під мій настрій. Ну що, пішла оглядатися. Вийшла в довгий коридо, який був ледь освітлений. Через деякий час, ходивши по коридорах і намагаючись заглянути хоча б якусь кімнату (двері всіх були зачинені), я почула чоловічі голоси. Серце зжалося, але я взяла себе в руки, не вистачало ще показати свій страх, і пішла. Вийшла я в величезній світлій кімнаті, в якій стояв довгий стіл. За столом сиділи двоє чоловіків, які повернули голову на мене. Я максимально спокійно, як тільки можливо, та впевнено рушила до столу. Присівши на стілець, я сказала:

-А тут бранок годую? Чи чекають поки з голоду помруть?

І поглянула на старшого чоловіка, який сидів в голові столу, поруч сидів молодий хлопець, напевно його син.

Старший був ввесь сивий, з такою ж бородою, карі очі. Але судячи зі статури, міцний чоловʼяга. Одягнутий був у темно-зелений фрак і такі ж штани, біла сорочка. Він підняв руку і тут же ж біля нього зʼявилася руда дівчина. Він їй щось сказав і та вийшла з кімнати. Повернулася через хвилин пʼять, з тарілкою, на якій були овочі та якесь мʼясо. Ввесь час, поки не було дівчини, мілорди мовчки, розглядали мене.

-Можливо мені встати і покрутитися, щоб Вам було видніше? -запитала я. Набридли. Я їм що, картина. Викрали, привезли і мовчать. На моє питання ніхто нічого не відповів, ніби мене і не чутно. 
Коли принесли їжу, яка просто приголомшено пахла, я вирішила поїсти і набратися сили. Коли чоловіки зʼїли, вони одночасно піднялися і зібралися йти. Але цьому завадила я. 

-Ей, Ви! -встала і підійшла якомога ближче. -Мені взагалі хто-небудь щось пояснить? Де я? Хто Ви? І чому я тут?! 
На мене сивий мілорд зневажливо подивився і мовив молодшому:

-Ріваят, розберися з нею! В мене нема часу. 

І зник з кімнати. Якщо чесно, ці слова мене трохи налякали. Як саме зі мною повинні розібратися? І напевне цей страх мілорд побачив на обличчі, адже одразу мовив:

-Не бійся, Машо. Я тобі зараз усе поясню! Закінчи сніданок і прогуляємося садом, якщо ти не проти?!

-Я вже сита, дякую. Тому давайте розпочнемо прогулянку.

З палацу ми вийшли в тиші. Сам палац виглядав так само, як і в Людомира. Великі двері, колони, плоска криша та башні. Нічого особливого. А от сад, мене здивував. Він був просто величезний. І тут зараз квітки дерева. Квіти були білі, а середина ніжно рожева. Аромат просто підкорював, ніжний, солодкий, чимось нагадував жасмин, мою улюблену квітку. І зарившись в вітки з квітами, мені так захотілося додому. Захотілося, щоб усе було, як раніше. Щоб я контролювала своє життя. Але я і там вже не буду така щаслива. Адже мене тягне постійно до оного дракона. Як все заплутано. Так я і погрузла в своїх думках, але  мене відволік голос мілорда. 
-Машо, Ви хотіли поговорити чи вже передумали? Тому що часу в мене обмаль.

-Так, хотіла. І так, де я знаходжуся?

-Ви зараз в саду. -відповів той. Дотепник. 

-Так? Ой, а я не знала, дякую, що просвітили. Рада була поспілкуватися! -і розвернулася, щоб піти до палацу, хоча так не хотілося цього робити. Дерева манили мене.

-Вибачте. Вирішив пожартувати. Звісно, що час не відповідний. Більше не буду. Але це не точно.

-Тоді я обіцяю, що буду тримати себе в руках. Але це не точно!

-Ви зараз в палаці короля Навіра. Викрали Вас, тому що Ви повʼязані з королем Людомиром. А також, тому що Ви сильний маг, а наше королівство потребує такого. 
-Ого, навіть напевно чесно відповіли. Тільки смію Вас трішки засмутити. Я не повʼязана з Людомиром ніяким боком. -обманюю я. Те що він моя істинна пара, їм знати не обовʼязково, щоб не шантажували короля. 

-Так? А от наша гарна приятелька Дана, повідомила, що у Вас кохання.

-Так? А вона Вам повідомила, що я племінниця короля Навіра, донька його брата Таміра? І що я ворог для короля Лідвії номер один, адже наскільки я знаю в Навіра немає дітей? А одже однією кровною по праву спадкоємицею престолу є тільки я! Так яке в мене може бути кохання з нашим ворогом?! -як гарно викрутилася. А з того, як зблід Ріваят, сказала гарно. -Ви думали , що викрали мене? Я повернулася до своїх земель, на своє законне місце. Так як була війна, батьки вирішили сховати мене, щоб жодна зі сторін, не завдала шкоди. Але тепер я тут. 
-Я, я вибачте, Ваша високосте.

-Не бійся. Але я хотіла б дізнатися Ваше становище тут, щоб знати, з ким маю честь вести діалог. -з такими як вони, потрібно вести діалог в їхній манері.

-Я особистий помічник короля.

-Добре. Для чого королівству маг? 
-Не можу сказати, вибачте.

-Добре, тоді я хотіла б поговорити з дядьком.

-Сьогодні в нього багато справ, він не зможе Вас прийняти.

-Вибачте, але я не питатиму. -на початку я не знала, хто переді мною, але тепер буде все по іншому. І мені плювати на їхні бажання. Розвернувшись, я пішла до палацу. Орієнтовно, якщо палац такий же як і в Людомира. Від згадки про нього, мурашки побігли по шкірі, потім згадався поцілунок і в низу живота занило. Так, ні, не час! Так, отже памʼятаючи де там був кабінет, я знайшла дуже швидко потрібні двері і з думкою, «живемо один раз»,  без стуку відкрила двері. За широким столом сидів король, на столі лежала карта, карта Лідвії, над якою нахилилися ще два чоловіки. А нависаючи над королем, стояла моя «улюблена» змія і щось шепотіла на вухо.  Король підвів очі на мене та звів брови. Погляд був такий, ніби він вирішив мене спопелити одними очима. Але мені не страшно. Це все не просто так. І я зʼявилася тут не просто так. І згадалися мамині слова, щоб я врятувала Лідвію. Вона знала, осінило мене. Вона все знала.