23 глава

Не встигла я вийти в місто, як прибігає Арета. 
-Швидко, тебе відправляють до замку! 

Невже він так швидко знайшов мене? Що він зі мною зробить? Сподіваюся Онуфрія не покарали.

-Я нікуди не піду!

-Ти що, якщо король помре, всім лихо буде. А кажуть він вже одією ногою там.

І все в середині обімліло. Ні , не може він ось так піти. Я не дам. Це я маю його прибити, за те що наговорив на мене! За те, що плутається з цією Даною. За те, що кохаю його. Не відчувавши ніг під ногами, я бігла до замку. Мене зупинила охорона. 
-Я лікар, приказано прийти й оглянути короля.

Мене пропустили і я побігла. Де його кімната, я памʼятала. Король лежав у себе на ліжку. Ввесь блідий. На плечі повʼязка. Біля ліжка стояв чоловік. Його я вже бачила біля короля неодноразово. 
-Міледі Маріє, проходьте. -сказав він.

-Що сталося? -запитала я і присіла на ліжко. Почала огляд. Зняла повʼязку. Там була дивна рана, з якої сочилася чорна кров, вени, які відходили від неї, теж були чорні.

-На короля був скоєний замах. Його намагався вбити Онуфрій. Зараз винуватця надійно замкнуто і приставлено охорону. Буде проведено допит.

-У мене є два питання. Чи могла б я поговорити з Онуфрієм? І де були Ви, коли було скоєно замах?!

-Король вигнав всіх і сказав його не турбувати. Покликав тільки Онуфрія. А з приводу розмови, мені здається, вона Вам не потрібна.

-Давайте я буду вирішувати, що потрібно, а що ні. Тому після огляду, проведете мене до Онуфрія, а ні, то будете самі потім королю відповідати, чому Ви мені не дозволили!

Знову подивившись на рану, я не знала що робити. Вперше в житті. Емоції били по нервам. Хотілося розплакатися і закричати «коханий, тільки не помирай!», але від цього, йому точно краще не буде.

-Що це за зброя була?.

-Це був кинжал.

-Судячи з рани, то не звичайний. Можливо чорна магія?

-Напевно.

Чорна магія небезпечна, людину вбиває одразу, а от з істотами тяжче. Спочатку потрібно вбити сутність, а потім вже людину. Лікування звичайне, ніякого результату не принесе. Магію мою вона просто поглине. Що ж робити, думай, думай! Я ходила з одного краю кімнати до іншого. Чоловік мені більше жодного слова не сказав, напевно боявся відволікати. Придумала, якщо це чорна магія і її через кров або шкіру запускають, тоді її потрібно витягнути. А зі звичайною раною, потім я вже якось справлюсь. Рана не глибока, сподіваюся в кістку не потрапило. Треба спробувати. Я простягнула руки і почала тягнути магію. На початку нічого не виходило, не перший раз, не другий, але я була впевнена, що Людомиру можна допомогти тільки так. І коли я спробувала втретє, почало виходити. Маленькими клаптиками виходила чорна магія, але і магія короля теж. А моя лікувальна, одразу ж фільтрувала все що надходить. Через деякий час потрібно було зупинитися, щоб не спустошити короля. Я подивилася на рану, вже краще, але потрібно буде зовсім скоро повторити, інакше знову почне розповзатися по тілу. Мені теж потрібно відпочити, перекусити та поговорити з Онуфрієм. В голові трохи крутилося.

-Нікого до короля не підпускайте. Я повернуся і ми продовжимо. Я щось зʼїм і хотіла б поговорити з магом. Тому дайте наказ, щоб мене пропустили.

І вийшла з кімнати. Самопочуття було ой як не дуже. Мене водило з однієї сторони до іншої. Дійшовши до кухні, я відчула аромат булочок. Вони ніколи мені не набриднуть. Зайшовши на кухню, побачила кухарку, яка викладала пиріжки на тарілку. 
-Доброго дня. А чи не пригостите бідного лікаря своїми пиріжками і тим смачним чаєм?! -запитала я.

-О, Машо, проходь люба. Зараз я все зроблю. Я тут і мʼясце смачне приготувала, пригощайся. А ти мені краще розкажи, як король? Це правда, що не отямиться? - і вона заплакала.

-Та заспокойтеся. Житиме Ваш король, після завтра вже бігати буде.

Вона перестала плакати, та почала розповідати про всіх в замку. Глаша у нас сирота, її батьки теж померли на війні. Садівник у нас син одного мілорда, який займається одягом. Грошей у них, дуже багато. Але син захотів сам чогось досягнути. Тим паче, він любитель рослин. Головний з охорони, це син попереднього головного. В них це передається з покоління в покоління. А Онуфрій, невідома особа. Коли закінчилася війна, він прийшов і попросив роботу. Так у короля і працював. Але ні з ким сильно не розмовляв, за себе нічого не розповідав. А сама кухарка, це няня Людомира. Любить його, як сина. Винянчила з пелюшок. В самої ж сімʼї немає. 

Вислухавши стільки інформації і поївши, я встала, подякувала і пішла на розмову з Онуфрієм. Дивна ця історія. Чому Він так зробив? Він не схожий на вбивцю. В нього добрі очі, тільки сумні. Він врятував мені життя, тому я мушу розібратися в цій справі, щоб допомогти Онуфрію. 

Спустившись до підземелля, я пройшла до камер, в жодній нікого не було. Потім, в кінці побачила залізні двері. Переклавши факел в ліву руку, я вперлася в них і почала крутити круг, схожий на кермо, двері, товщиною в десять сантиметрів, відчинилися. За ними було двоє чоловіків, які з запитанням в очах, одразу ж подивилися на мене.

-Я Марія. Мені потрібно поговорити з Онуфрієм. Вас повинні були попередити.

-Так, говоріть. -і махнув мені в сторону. Там теж були залізні двері, в яких було віконечко з решітками.

-Ні, так не буде. Ви повинні впустити мене в середину.

-Міледі, він небезпечний і може… 

-Мені Він нічого не заподіє. Я в цьому впевнена. Впустіть! Інакше я поскаржуся королю і тоді пошкодуєте Ви! -перебила я. Не люблю ховатися за чиєюсь спиною, але мені потрібно до Онуфрія. А мене, просто так, вони б не пустили. Чоловіки переглянулися. Один дістав ключ, відчинивши двері сказав:

-Проходьте. Якщо раптом що, кричіть. Як наговоритесь, постукайте в двері!

Я задоволена собою зайшла в канцер. Двері за мною одразу ж замкнули. Кімната була три на три метра. Сиро, темно, світло трохи пробивалося через віконечко в дверях. Тому я одразу про гомоніла закляття світла, щоб стало видніше. Напроти дверей була лавка, на якій сидів Онуфрій, прикований цепами. Обличчя побите. Рука була не природньо вигнута. По обличчю було видно, що чоловік терпить нестерпний біль. Я звісно розумію, що майже вбивцю короля, цукерками годувати не будуть, але не настільки ж жорстоко.