20 глава

Дізналася ще багато чого нового. Насправді в Назарія V, було два офіційні сини: Навір та Тамір, близнюки, а також написано, що був ще один син, старший, але ніхто не знає де він. Тому що народжений був від служниці, яка боялася, що в неї заберуть сина, а її вбʼють. Тому однієї ночі, вона взяла сина і втікла. Так її ніхто і не знайшов. Чи жива вона чи ні, невідомо. Потім говорилося, що наш король не одноразово пропонував укласти мир, та Назарій відмовлявся. 
У Людомира була велика армія та сильна, тому що більшість магів та істот перейшли на світлу сторону. Але одного разу розвідувальна группа доповіли, що прийшли з тієї сторони чоловік та жінка і хочуть поговорити з королем. Він погодився на аудієнцію. Це був Тамір та його дружина Мірана. Вони розповіли, що були проти війни, а зараз взагалі хочуть перейти на бік Лідвії. Тому що бачать цю війну абсурдною. Людомір повірив їм. Тамір був драконом, сильним драконом. Його регенерація вражала. А Мірона, була магом, вона передбачала майбутнє і була сильним магом-цілителем. Вони стали заступниками Людомира. Жодного військового зібрання не було розпочато без них. Жодної стратегії не було ухвалено без їхньої згоди. І вже  почало все йти до перемоги. Як одного дня Любомиру не доповіли, що вони зникли. Шукали всюди, не знайшли. Король був у скорботі. Він прикипів до Таміра за ці роки. Скільки вони разом пройшли всього. Скільки прикривали один одного. Він став для Людомира більше ніж другом, він став для нього братом. А Мірона завжди допомагала в тилу. Вона лікувала поранених, а одного разу, вона дістала короля з того світу. Після цього король їй завдячував своїм життям. І він їх не вберіг. Він змирився з їх нею загибеллю. На війні все знову зависло. Зупинилося. Обидва королівства були змучені за такий час. Вони втратили багатьох гарних воїнів, магів, ельфів, драконів, перевертнів і сміливих людей. Потрібен був план. І тут одного разу, коли було зібрання всіх військових.  Коли вони продумували план, шукали вихід. Зʼявився він, Тамір, зі своєю  дружиною. Він нічого не пояснював, просто сказав «Так було треба». Але королю і нічого і не треба було чути. Він був радий, що близькі люди повернулися. Через деякий час, вони попросили Назарія про аудієнцію. Тамір сподівався, що все можна урегулювати миром. Що саме йому вдасться переконати батька. І от, сидівши за одним столом, Тамір дивився, як його батько убивчо посміхається, та говорить «Ви що, мене за ідіота тримаєте? Я виграю цю війну! Обʼєднаю два королівства і буду правити. Якщо потрібно буде, я двох синів віддам за цю благу справу». Тамір більше нічого не чув. Йому вистачило. Він нічого вже не хотів мати спільного з цим чоловіком. Поглиблений в свої роздуми, він не помітив, як до кімнати зайшли ззаду військові Назарія. І той так нагло сказав «І тут Вам і кінець! Я не граю по чесному! А Ви дурні, раз вирішили ось так прийти до Мене! Вбити їх! Обох!». Вони билися, відчайдушно, хоча сили були не рівні. І тут Тамір помітив, що Назарій взяв меч і хотів ним проткнути Людомира. Підбігши, він відштовхнув він закрив короля і дивлячись в очі своєму батькові, помер від його меча. Син помер від руки свого батька і на обличчі Назарій не було жодного натяка на провину чи каяття, за те що зробив. І Людомир не секунди не вагаючись, зніс йому голову. А потім перетворившись на дракона, забрав тіло свого брата і полетів до свого замку. Він не хотів зволікати ні секунди. Він ніс тіло до Мірони. Він сподівався, що в неї вийде оживити Таміра. Вона вже ж витягувала короля і коханого оживить. Але вона подивилася на Людомира. І по її очах він зрозумів, що нічого не вийде. Втрачати другий раз брата, ще болючіше. Він знову перетворився і полетів в небо. Душу роздирало від цього горя. Він захистив короля. Він віддав своє життя за життя Людомира. Ця сімʼя його два рази врятувала. А він нічого не зміг. Почуття провини зжирало його. Як він буде дивитися в очі Міроні? Але він розумій, їй тяжче. Вона віддала своєму чоловікові душу. Вони були дійсно парою, одним цілим. Їй потрібна була підтримка Людомира і тому він повернувся. Але дізнався ще одну новину, яка вибила останній клаптик ґрунту з його ніг. Вона віддала всі свої сили, намагаючись воскресити свого чоловіка але не змогла, і пішла за ним. 

Тільки те, що він король і має закінчити війну, захистити своїх підданних, має обовʼязки, тримало Людомира. Якби не це, він поринув би у пітьму. Поховали їх на Драконній горі, разом. Після цього закінчилася війна і був укладений мир. Однією відрадою для короля була Дана. Яка знову була поруч. Давала настанови та підказувала королю. Давала сили для життя.

І перегорнувши сторінку, Маша скамʼяніла. В неї затряслись руки і книжка впала на підлогу.

-Ні, ні ні ні, цього не може бути! -закричала вона. По очах побігли сльози. З останньої сторінки на неї дивилися її тато і мама. Такі ж гарні, молоді, як і на фото, що висіло у неї в кімнаті. Перед очима знову все попливло і вона впала біля вікна, знепритомнівши. Вона знайшла батьків та дізналася хто вони. Але спокою це їй не принесло. Вона сподівалася, що нехай вони і кинули її, але вони живі. Але тепер вона точно знала, що більше ніколи їх не побачить, більше ніколи не обійме. І перед очима почали спливати картинки, як мама її качала та співала пісеньки перед сном. Як тато називав її своїм скарбом і носив її на ручках. Як вони розповідали про країну, де живуть і дракони і ельфи. Вона все згадала, що не памʼятала. Вставши, вона побігла до Людомира, щоб поділитися , розповісти. Тому що тільки він може їй розповісти про батьків, всю правду. Але коли я забігла до його кабінету, я побачила Данку, яка стояла поруч короля і його сумні очі, наповнені розпачу та ненависті. До кого, до мене?

-Як ти могла? А я тобі вірив! -сказав він, дивлячись на мене.

Дякую всім за коментарі. Ви надихаєте цим мене, даєте сили, в наш не простий час, писати , творити для Вас!