4 глава

      Отямилась я, лежачи на землі. Очі відкривати не спішила. В голові літали літачки. Яскраве світло било навіть в закриті очі. Під собою нащупала траву. Так, цікаво. Потихеньку розкриваю очі. Ліс. Я лежу посеред лісу! Як я тут опинилася? Скільки пролежала? Повернулась ліворуч. Оооой, голова тріщить. Струмок. Я бачу струмок. Відвелася. Ледве дійшла до струмка, вмилася. Болісно защипала губа. Подивилася на своє відображення, плачевний вид. Губа розбита і розпухла. Що вчора було? Таааак, робота, клуб, ішла додому, Дмитро. Точно, цей урод! Прислухаюся до себе. Чи зробив він щось? Можливо це він зґвалтував і вивіз в ліс? Ніби нічого не відчуваю. Сукня ціла. Тааак, що ще було? Спалах, точно ! Мамин кулон спалахнув. Як таке можливо ? І де, в біса я?! Ще раз гарно оглянулася. Просто ліс, ніде немає ні дороги, ні стежинки. Куди йди?. Сумно, прикро від ситуації в яку потрапила. Але не час себе жаліти. Потрібно знайти вихід. Потрібно йти. А то не вистачало, щоб ще мене вовки тут зʼїли. Цікаво, тут є вовки? Краще не перевіряти. І куди ж іти? А чи не все рівно, якщо правильної дороги не знаєш. 
            Я встала і пішла. Просто прямо. Ішла я довго. Декілька разів зупинялася, щоб перепочити. Сукню розірвало вітками та кущарниками. Де ж я?! Вже мало не розплакалася я. Але треба іти. Стемніло . Відчай підкрався. Хочеться їсти, пити, спати. Аж раптом я побачила вогник. Десь попереду вогник. Можливо мені здається? Ні, точно. Біжу і тут ліс закінчується. Якесь селище. Невеличке. Будиночки такі дивні. Напевно у нас такі були років двісті назад, як мінімум. Хатки - мазанки. Зверху накриті соломою. Вікна деревʼяні, розписані якимись ієрогліфами червоного, чорного, голубого та жовтого кольору. Де я є? Можливо тут якийсь фільм знімають? Проходжу далі, ближче до світла. Біля однієї з хат, розпалений вогонь, біля якого порається жіночка, років шість десяти. У неї чорна сукня, червоно-жовтий пояс, а волосся каштанове, заплетене в косу, яка перематана жовтою стрічкою. Це все, що вдалося мені побачити, так як світло вогонь дає не багато.     
       -Доброї ночі, пані! - сказала я. Жіночка підняла голову, оглянула мене з ніг до голови. 

       -Доброї, міледі.- відповіла жінка. Міледі? Щось тут не так.

       -Скажіть, будь ласка, де я знаходжуся? Я заблукала.

       -Воно і видно, що заблукала. Такій міледі, тут не місце. Ви в місті Тельяр, в Лідвійському королівстві. 
Що? Де я?- пронеслося в голові. -Це жарт? Так, де тут камери? Але видно було, що жіночка не жартує. Я десь, не зрозуміло де. Хто тут живе? Які люди? А чи люди? Стільки питань. Де знайти відповідь? Тут мені ніхто нічого не розʼяснить. Та і що я скажу? Мені не повірять. Так і стою, роздумуючи. 
       -Ви звідкіля будете, міледі? - запитала мене жінка. І тут я прийшла до тями. Що мені сказати? Звідки я? Я так розумію не зі світу цього. А може я померла і потрапила в рай? А що, цілком зрозуміле виправдання. 
        -Міледі. -знову окликнула жіночка, все ще чекавши на відповідь. 
         -Я з віддалених гір. Ми жили з бабусею відлюдниками, а коли померла бабуся. Я пішла в дорогу. Харчі закінчилися, вода теж. В лісі я заблукала і от натрапила на Вас. - оце я видумала. А раптом тут гір немає? Та й взагалі, обманювати я не люблю, але що не зробиш, заради власного життя. 

          -А звуть то тебе як? 
          -Я Машка. - відповіла я. Тільки потім подумала, що можливо тут і імені такого немає. 
          -Вперше чую таке ймення. А я Овкиня. Зараз вечерю доготую, поїмо. Син на полюванні, буде під ранок. Тому ляжеш на його ліжко. А вранці будеш думати, що далі робити. Якщо роботяща, то можеш поки в нас залишитися. Мені по дому допомагатимеш, а ні, то  далі. Сказала жіночка і далі продовжила поратися біля вогнища. 

          -Я  оце хотіла спитати, а звідки в тебе таке вдягання? - я зрозуміла, що річ іде про одяг. 
          - Мені одна пані подарувала, за те, що я її вилікувала. - придумувала я.

           -Отже знахар. Це добре. У нас мало залишилося. Багатьох на війні вбило.

           -На війні? - запитала я. Потрібно ж дізнаватися де я? Які тут закони, звичаї. А так як по легенді я відлюдинка, то мені можна питати.

            -А ти хіба не знаєш? Два роки назад закінчилася війна, з сусіднім королівством Міралдея. Багато там полягло і перевертнів і ельфів, і драконів. Ця війна була на протязі вісімдесят трьох років. Їх король, Назарій V, хотів забрати наші землі, але переможцями в цій війні вийшли ми. Але чує моє серце, не надовго це. Їхніх шпигунів постійно вистежують і відловлюють. Дивно, що ти цього не знаєш? Найбільші бої були в горах. Адже Міралдею та Лідвію поділяють гори. - скоса подивилася на мене Овкиня.

            -Ми жили в глибокій печері та майже не виходили, особливо я. Бабуся мене сильно берегла.  - відповіла я. А сама подумала: дракони, перевертні, ельфи, якесь божевілля. Боже в мене дійсно кукуха поїхала. Добре, розберуся з цим потім. Потрібно поїсти і придумати, як тут вижити та заробити на кусок хліба чи що вони тут їдять?. Невдовзі ми повечеряли, було щось схоже на рагу з мʼясом, тільки овочі не зрозумілі, але смачні. Овкиня дала мені сорочку, хоча признатися сил переодягатися взагалі не було. Але заставила себе. А то раптом це образить господиню. Вляглася на ліжко, хоча це більше було схоже на широку лаву і заснула. Снилась мені мама і тато, вони дивилися і посміхалися. «Нарешті ти вдома» - сказала мені мама. І я поринула в пітьму.