1 глава

    Сьогодні дуже сонячно та тепло, незважаючи на те, що весна тільки почалася. Я неквапливо іду до себе на роботу, часу ще багато, адже сьогодні я на другу зміну. На небі пропливають, майже прозорі, хмаринки. Заходжу в кафетерій і замовляю два латте. На нашій роботі без нього ніяк, просто не виживеш. Беру собі і своїй подрузі Алексі. Вона як завжди, прибіжить на роботу останньою і  завідуюча почне на неї кричати і грозитися звільнити. Так кожен день, з тижня на тиждень. Все стабільно.

     Мені гарненький хлопець віддає каву, я розраховуюся і виходжу з кафе, майже налітаючи на якогось дивака. Кава випадає з рук і розлітається по асфальту, забруднивши мою сукню, кольору фіалки.

     -Ну дуже добрий ранок! - сказала я. 

      Добре, що нікого поруч не було вже, а то подумали б що шизофренія. Повертаюся знову в кафетерій. 

     -Два латте будь ласка! - і поглянула на здивованого хлопця.

     -А що з попередніми сталося? Невже випили так швидко? Чи повернулися, щоб я міг взяти ваш номер телефону? - посміхнувшись промовив той.

     І де тільки такі хоробрості беруться. Кільце на руці, а він туди ж. Що з цими чоловіками не так? Навіщо одружувалися, якщо ще гуляти хочеться?! Тому я НІКОЛИ не одружуся. Краще бути самій. А що, нікому не звітуєшся: де була, з ким була, куди гроші витратила. А потім ще де суп, попрасовані речі, де мої шкарпетки?…. Тьху… навіщо жінки на таке підписуються? Ще і добровільно. Мене силою туди не затягнеш. Одного разу був у мене роман з Микитою. Гарний хлопчина, мій одногрупник. Зустрічалися ми два роки. Він став моїм першим. Почав говорити за весілля. Але яке весілля в двадцять?. Мені ще гуляти хотілося. Стільки прекрасного навкруги. Тому ми порвали, про що я і не шкодую. Ніііі, звісно я в монашки не пішла і не збираюся. Я люблю секс, особливо якщо чоловік добре знається на своїй справі. Але відносини не для мене. А потім ще думай де він вночі ходить і чи не запустив свого ʼʼчижикаʼʼ в чиєсь гніздечко. Бо чоловіки зараз зіпсувалися. І цей ось, дивиться, усміхається на всі свої тридцять два. Упевнений, що відповідь моя буде позитивна. Напевно вже стільки номерків набрав, що камін затопити можна. Тільки не на ту натрапив, любий.

      -А навіщо номер телефону, я можу слухавку не взяти?. Давай краще адрес, а ти ввечері приїдеш до мене. Випʼємо вина. - кажу я, злегка прикусивши нижню губу. Хлопець аж рота відкрив, не вірячи своєму щастю. 

     -Давай. -  стільки щастя в очах. Напевне помилилася і номерок не так то і багато погоджувалося давати, судячи з реакції бармена на мою позитивну відповідь.

     -Жовтнева 32. За каву я ввечері розрахуюсь по повній. - на скільки можна сексуально проказала я.

       Вийшовши, пришвидшила крок, щоб не спізнитися на роботу. Терпіти не можу спізнюватись. Собою була дуже задоволена. Провчу ще одного бабія, щоб знав як зраджувати, якщо в тебе є дружина. А як зрадіє мій знайомий Жорж, коли до нього явиться такий красунчик. Так, Жорж покровитель чоловічих сердець. Він працює в клубі «Синій баклажан». Назва така собі, зато клієнтів там дуже багато. Познайомились ми, коли його на вулиці підловили чоловіки, зламали руку та розбили ніс. Просто за те, що він не такий. Хоча добрішої людини, в своєму житті не зустрічала. Ну от і привезли травмованого на швидкій до нас в травмпункт. Як він там помирав. Згадаю і плакати від сміху хочеться. Кричав, щоб священика кликали, складав заповіт. Я пів ночі проседіла з ним, добре, що інших нових пацієнтів не було. Так ми і потоваришували. Іноді, караючи ось таких ʼʼгарних чоловіківʼʼ я даю адрес Жоржа. 

      Нарешті дійшла до лікарні. Піднялася на другий поверх. Зайшла до кабінету, зняла забруднену сукню. Одягнула джинси та чорну футболку. Все рівно під халатом ніхто не побачить. Одягнула халат. І тут забігла Алекса, вся задихана і червона.

     -Цей раз всього на п'ятнадцять хвилин спізнилася. -сказала з усмішкою я, подивившись на годинник. 
    -Спішила як могла, але ти ж знаєш мене. - відповіла дівчина. 
    -Знаю, тому і купила тобі латте. 
    -Моя ж ти рятівниця. От звільнишся і хто тоді піклуватиметься бідною мною.

    -Куди це ти мене вже відправляєш? Я звільнятися не збираюся. 

     -Машо, я втомилася тобі повторювати, не твоє це, сидіти тут. З твоїм рівнем знань потрібно їхати і підкорювати столицю. Ти такий хірург….

      -Досить! - не дала договорити я подрузі, терпіти не можу, коли мені говорять, що і як робити, - мені тут подобається. Тут теж потрібен лікар. Моє місце саме тут!  Так, наше містечко Ковтичів не велике але затишне. Навкруги чисто та гарно. А які парки? Зі столиці люди їдуть, щоб тут відпочити.

      -Чому не виспана, знову десь блукала? - мʼякшим тоном запитала я.

      -Ой, Машко, я закохалася. Вчора з таким хлопцем познайомилася. 

      -Яке по рахунку кохання? Пам'ятається мені, після останнього розставання, а це було декілька днів назад, ти казала, що в монархині підеш. 
      -Ой, не занудствуй. Краще пішли з нами до клубу? Ден запросив. А то ти скоро почнеш готувати закрутки на зиму і заведеш котиків. Десь десятеро, щоб не мало було. - розсміялася подруга.

       -Я подумаю. - відповіла посміхаючись. Щоб сказали сусіди на такий зоопарк. Виселили б. 
       Ну і Алекса, завжди в неї кохання, з кимось зустрічається. Ну з її то зовнішністю, гріх самій бути. Голубі, як небо очі, біле довге  волосся, гарні груди, підтягнуте тіло, накачана попа. Але не кидатися ж у відносини з головою. Не відкривати кожному серце, ноги витруть. А потім вона розходиться, плаче, божиться, що більше так не буде.  

      От я її не розумію. Ну яке кохання? Вона ж лікар. Повинна ж розуміти, що це просто хімічна реакція в голові та фізіологічна потреба, от і все. Не знаю, що або хто змусить мене думати по іншому? Точно не в цьому житті!