МІЙ ДІМ – МОЯ ФОРТЕЦЯ

Люсьєна Обревко

МІЙ ДІМ – МОЯ ФОРТЕЦЯ

Здається, це тут. Столична околиця, вулиця Соснова...

 Лунко клацнули дверцята,  авто від’їхало. Переді мною викладена кольоровою плиткою доріжка. Праворуч - плюшовий смарагд доглянутого газону, ліворуч - тріо юних кипарисів, їм років по три-чотири, тінь  негуста, але пахощі вже чутно.

А от і сама будівля: класичний маєток позаминулого століття. Плетиво дикого винограду над масивним головним входом, мармурові темно- червоноі  плити східців  надають  йому рис середньовічного замка, втаємниченого, холодного, гордовитого.  Та й стіни  з  темно-червоної цегли, старовинної , бездоганної й міцної кладки, позначеноі патиною  десятиріч,  додають будівлі  солідності й витривалості . По три великих вікна від центрального входу,  чотири колони, що підтримували навісний портик. Усе нагадувало неприступну фортецю, життя якої ховалося від цікавих очей за приштореними вікнами. Внутрішній голос мені підказав, що маєток щось  узяв із характеру свого господаря.

 Дуже цікаво, наскільки давня будівля і він, власник, співпадають? Це мені належить  з’ясувати.

Усі ці думки вихором пронеслися в голові.  Їх перервав приємний баритон:

-Прошу! На вас вже чекають.

І я попрямувала... Назустріч новій посаді чи... своїй долі? Деякі  здогадки підтвердилися. Але про це повідає  моя  м і н і а т ю р н а     с а г а...

Зелена алея вела прямо до дому, і під‘їзна обабіч, до гаражів, котрі стояли окремо, як і гостьовий будиночок, прихований у присмерках саду. Тобто нічого фантастичного, ніяких розкошів, враховуючи те, що належало це житло мільйонеру, одному з власників мережі ювелірних магазинів, майстерень і головного підприємства, котре колись було власністю держави.

Ще більше дивувало запрошення саме мене на посаду психолога для п’ятьох дітей господаря Кирила Пилиповича Ольшанського. Чи то моя остання книга про мурування сімейних стосунків зумовила його прийняти таке рішення, чи рекомендації моїх ВІП– клієнтів, поки що не знаю. Та й не збираюся занурюватися в це глибоко, бо згодилася лише на попередню бесіду. Хоч оплата, безумовно, приваблювала і дала б згодом можливість відкрити власний салон психологічної допомоги, про який я давно мріяла.

Але ж п’ятеро дітей, що за ситуація в родині, чому малеча зростає без матері, що за один цей мільйонер… Тобто запитань більше ніж відповідей.

На алеї мені під ноги викотилося світлоголове хлоп’я.

– Ти хто? – спитало, підвівши яскраво сині очі.

– Я Міла, а ти?

– Олександр Кирилович, – гордовито відповів малий.

– О, прямо так і Кирилович?!

– Якщо ти сподобаєшся мені, зможеш називати Алексом.

– А чому не Сашком?

– Фі, але я подумаю...

– Олександре, облиш, повертайся у дім, – на ганок вийшла струнка жіночка, одягнена в уніформу гувернантки. – Ви Емілія Миколаївна, так? Проходьте, будь ласка. А я гувернантка Валентина Сергіївна, можна просто Валя. Ходімте, спершу покажу вам вашу кімнату. До речі, а де ваша валіза?

– Моє рішення ще не остаточне, хочу зрозуміти, що від мене вимагатимуть і чому саме від мене…

– Як? А Кирило Пилипович запевнив, що ввечері знайомитиме вас із дітьми та персоналом…

– Пан Ольшанський поквапився.

– Ні, ні. Не кажіть так. Його слово тут найважливіше й останнє.

– Он як. Але, на Бога, я не належу до його персоналу, – пручалася я.

– Я певна, вам тут сподобається, – наполягала Валя.– Діти слухняні, кімната у вас чудова, простора, сонячна…

Кімната й справді мала чудовий вигляд: на підлозі світлий, пухнастий килим, комп’ютерний стіл, телевізор, диван і два крісла.

– А де ж ліжко?

– О, я бачу вам уже сподобалося, – засяяла посмішкою Валя, – ось тут за ширмою. – І вона відігнула в бік практично непомітну кольору шпалер ширму, за якою ховався маленький будуар, витриманий в рожево-бежевих тонах. Наразі сама кімната мала бордово– золотаві кольори.

– Ну як? – зазираючи в очі, запитала Валентина.

– Як на мене, то нічого, однак…

– Не поспішайте, Еміліє…

– Називайте мене просто Міла, так звичніше і простіше.

– Нам не дозволяють таку фамільярність, – засумнівалася Валя.

– Час покаже… – відповіла я і філософськи підвела очі до стелі. Хай думає, що я мала на увазі. –А можна познайомитися з дітьми?

– Взагалі– то…– спробувала заперечити гувернантка.

– Ходімо, ходімо, – підштовхнула її до дверей.– О. а вони вже всі тут.

– Не всі, – відповіла русява дівчинка років семи, – Анни немає, вона складає іспити в коледжі.

– А ти хто?

– Я Ліза. Мені сім років. Цієї осені йду до школи. А  це Анастасія і Сергій, їм по 14 і вони близнюки.

– Про це можна й не говорити, дуже схожі. Заходьте.

– Ні, – Валя зробила застережливий рух рукою.

– Так, так, сідайте на килим, так буде зручніше спілкуватися.

Діти радо розмістилися навколо мене, з інтересом розглядаючи і, певно, оцінюючи зусібіч: обличчя, зачіску, одяг. Не сподіваюся, що чимось їх вразила.

До речі, саме час розповісти про себе.

Середнього зросту, темно– русяве волосся, підстрижене під каре, темно– зелені очі з поволокою, рівний невеличкий ніс, як і вушка, прикрашені маленькими смарагдами. Ноги мої не росли від підборіддя, бо мій зріст сягав лише 165 сантиметрів, але в мене було гарне пружке, засмагле тіло, гладке на дотик і приємне на погляд. Одне слово, я собі подобалась і нічого  не воліла б змінити. Додамо до цього веселу, неконфліктну вдачу – успіх забезпечений. І подруг, і прихильників вистачало.