Глава 13.2

Олета стримувалася рівно до того моменту, поки ми, розлучившись з Кореном, не опинилися в нашій кімнаті.

– Де ви познайомилися?!

– Із Зепаром? – задала я дурне питання.

– Так! Хочу знати всі подробиці! Ну, будь ласка! Я просто вмираю від цікавості! – вона схопила мене за руки, посадила на ліжко і подивилась очима кота зі «Шрека».

Ну от як можна встояти перед цим? Та і як же чудово було знову ділитися з кимось своїми переживаннями. Як зі Світланою раніше.

– Я була Хранителькою у своєму світі. Так і познайомилися. Зепар проходив через мій портал.

– І?! У вас вже було щось?

– Ні, звичайно! – обурилася я. – І не буде.

– Та ти що?! – вона ледь не задихнулася від подиву. – Чому? Він же такий... Він... Одним словом, він Зепар!

– Я в курсі, хто він, – усміхнулася я. – То й що?

– Невже він тобі навіть не подобається? – здивувалася Олета.

– Чому? Зовні я знаходжу його привабливим. Але це не означає, що одразу голову втрачу через це.

– А він на тобі свою силу пробував? – допитувалася сусідка.

– Намагався. Але тоді йому завадили.

– У-ух! – видихнула Олета. – І як це?

Я зніяковіла.

– Давай краще не будемо про це. А взагалі неприємно відчувати себе безвольною лялькою. Але він пообіцяв більше так не робити. Сподіваюся, слово своє стримає.

Олета скептично вигнула брову.

– Демонам вірити не можна.

– Ось і я так думаю, – погодилася я. – Тому й волію триматися від нього подалі.

– А він на тебе запав, – після нетривалого мовчання видала дівчина.

– Це його проблеми, – буркнула я. – Та й взагалі, думаю, що він просто грається зі мною. Як кішка, буває, грає з мишкою перед тим, як з’їсти. Неприємно, знаєш, відчувати себе мишкою.

– І все-таки він чудовий... – зітхнула Олета. – Як він захистив тебе! От би хтось за мене так заступився!

– А за тебе хіба треба заступатися? – я вигнула брову.

– Ні, я сама кого хочеш на місце поставлю, – войовничо заявила дівчина. – Але все одно... Іноді хочеться.

Я посміхнулася.

– А з Дайреном як? Він все ще тобі подобається?

– Розумію, що він гад, – зітхнула вона, – але все одно... От тільки гляну на нього, і серце одразу чи не вистрибує.

– Знайомо... – швидше собі, ніж їй, сказала я, подумавши про Астарта. Олета, на щастя, не почула, занурена у власні думки.

За годину вільного часу я трохи покорпіла над підручниками, надолужуючи згаяне, і заспокоїлася остаточно. Хоч осад після того, що сталося в їдальні, ще залишався, все вже не малювалося в настільки похмурому світлі. Так що на заняття з військової підготовки я йшла, повна бажання довести всім, що я на щось здатна.

Якою ж я була самовпевненою...

Якщо і є на світі пекло, то це, безсумнівно, спортивний майданчик Академії таємних знань. І керує в цьому пеклі безжалісний і жорстокий диявол по імені Ежена Тайгрін. Три потока студенток першого курсу вишикувалися двома стрункими рядами перед неспішно розгулюючої вздовж них жінкою. Для початку вона оголосила нам весь фронт сьогоднішніх катувань. Десять кіл, кожне з яких дорівнювало кілометру, на закуску. Для мене, як для новачка, ввели послаблення – п’ять кіл. З урахуванням того, що я і два кілометри в школі пробігала з висунутим язиком, це здавалося форменим знущанням. Потім планувалися не менш звірячі вправи. Ну, а далі леді Тайгрін збиралася нас навчати навичкам рукопашного бою. Для мене, як для людини, яка не чула її побажань на початку навчання, повідомили, що надалі нас будуть навчати володінню різного роду зброєю. Але це вже на другому і третьому курсі. Виявилося, що ще й спецкурси тут були з різних видів єдиноборств. Не наших земних, а якихось особливих демонських. І спецкурси можуть відвідувати всі охочі у вільний від навчання часу. На мене подивилися так красномовно, що я одразу зрозуміла, що в число цих охочих я потраплю добровільно-примусово.

Перші два кола я подолала на здоровій злості. Далі стало гірше. Я з жахом уявляла, що якщо так тиранять дівчат, то що ж тоді творить викладач військової підготовки у хлопців?! Про це й запитала у Олети, коли вона опинилася поруч зі мною і добігала п’яте. Сам той факт, що я відстала від неї на два кілометри, не порадував.

– Повір, наша крутіше! У хлопців так не лютують, – приголомшила задоволена сусідка і побігла далі.

А ось це змусило мало не запанікувати. Оце я потрапила! – подумала з тугою в черговий раз, дивлячись на розчервонілі, але задоволені обличчя інших студенток. Їх я точно зрозуміти не могла! На леді Тайгрін вони дивилися чи не з обожнюванням і беззаперечно виконували всі її вказівки.

На четвертому колі я вже просто здохла. Ноги геть відмовлялися слухатися, і я просто йшла. Хоча навіть ходьбою це назвати було важко. Я пленталася, ледь переставляючи налившимися свинцем кінцівками. А всі інші дівчата вже добігали останнє коло і шикувалися в ряди, чекаючи, поки цей жахливий крос закінчу я. На п’ятому колі я вже волочилася в повній самоті. Вітерець, що трохи охолоджував розпечене жаром обличчя, доносив до мене глузливі репліки. І я прекрасно розуміла, кого вони стосуються. В якийсь момент просто не витримала і сіла прямо на доріжку. Підтягнувши коліна до грудей, байдуже дивилася на все більш смурніюче обличчя леді Тайгрін і регочучих дівчат. Здавалося, жодна сила у світі не змусить мене піднятися.