Глава 11.2

Поступово я змусила себе відігнати сторонні думки і зосередитися на лекції. І вже скоро вона мене повністю захопила. Магістр Кайлес розповідав про те, що слід робити на місці злочину, на що звертати увагу. Виявилося, що в демонському світі методи розслідування дещо відрізняються від наших.

– Перевертні в цьому плані володіють значною перевагою перед іншими колегами-слідаками, – розповідав викладач. – Вони володіють унікальним нюхом. Варто злочинцю залишити щось, що несе його запах, як можете бути впевнені – спіймати його не викличе труднощів. Але злочинці теж не такі дурні. Існує безліч способів збити перевертня зі сліду. Є речовини, що нейтралізують запахи, а то й можуть заподіяти значну шкоду нюху перевертнів. Так що не завжди слід покладатися на цю перевагу. На практичному занятті, яке буде на наступному тижні, я познайомлю вас із тим, як працює прилад зі схожими можливостями. Його називають пошуковим. Він іноді виявляється значно ефективнішим за нюх перевертнів. Достатньо лише знайти генетичний матеріал, що належав злочинцю, і прилад можна запускати в дію. Під генетичним матеріалом я розумію волосся, шматочок шкіри, кров та інше.

Згадавши про дії Астарта в моїй квартирі, я не витримала і підняла руку.

– Так, студентко Бардова?

Цього разу мені було плювати, як і хто на мене дивиться. Зараз мною володіла справжня цікавість.

– Чи можна обдурити пошуковий прилад?

– Для цього потрібно мати надто видатні здібності, студентко Бардова. Що змусило вас поставити це запитання?

Його проникливість вражала. І можна було б сказати, що мною керувала банальна допитливість, але я чомусь не стала.

– Довелося одного разу зіткнутися з таким. Був знайдений волосок перевертня і поміщений в такий ось пошуковий прилад. Перевертню вдалося вислизнути від переслідувачів і перехитрити їх.

Очі магістра засвітилися цікавістю.

– Ви брали участь у слідчих заходах?

На мене тепер дивилися з деякою повагою, але замість того, щоб порадіти, я зніяковіла. Чудово розуміла, що повага ця нічим не виправдана.

– Не зовсім. Швидше, виступала в ролі жертви, – зізналася я. Останні слова далися важко.

Хтось переривчасто зітхнув, і я вловила напружений погляд Олети. Думаю, тепер вона зрозуміла, чому перевертні викликають у мене такі побоювання.

– Перевертень був звичайним? – посерйознішав викладач.

– Виявилося, що він напівкровка. Наполовину демон.

– Тоді зрозуміло, – кивнув магістр. – Деякі демони можуть створювати ілюзії різного плану, в тому числі й фізичні, що збивають переслідувачів. Як його врешті спіймали?

– Його не спіймали, – сухо відгукнулася я і стиснула щелепи.

– Є різні способи затримання, – заспокоїв мене викладач. – Ми все детально розглянемо під час нашого курсу. І запевняю вас, від розплати злочинець не втече. Якщо, звичайно, задатися ціллю його зловити.

Я примружилася, усвідомлюючи, що зроблю все, щоб цю ціль здійснити. Дивно, але перше ж заняття в Академії додало мені впевненості. Нехай все й почалося не зовсім вдало, але я розуміла, що більше не хочу нікуди тікати. Забиватися в затишний куточок і сподіватися, що ніхто не чіпатиме. Хочу бути сильною, впевненою в собі. Справжнім стражем, якого поважають і побоюються.

Пролунав дзвінок, сповіщаючи про те, що випробування, про які я встигла забути, не змусять себе довго чекати. Магістр попрощався зі студентами і покинув аудиторію. Я б могла, звичайно, його покликати і кинутися слідом, тим самим відстрочивши неминуче. Але я залишилася на місці, напружено спостерігаючи, як зі своїх місць підіймається компанія Дайрена і прямує до мене. Більше здивувалася іншому. Тому, що поруч раптом опиняться білявий хлопець та Олета. Стали по обидві сторони від мене з напруженими обличчями. Мені залишалося з ошелешеним виглядом переводити погляд з одного на іншу. Ну, ще мотивацію білявого я могла зрозуміти. Хлопцеві я, швидше за все, сподобалася, тому й вирішив захистити. Але Олета... Піймавши мій погляд, вона прошепотіла:

– Не всі перевертні мерзотники, ясно?

І на душі раптом стало тепліше. Навіть очі защипало від підступаючих розчулених сліз. Насилу стримала їх і вже набагато впевненіше подивилася на застиглих поруч рудого і компанію.

– Я попереджу лише один раз, – пролунав холодний голос Дайрена, який буравив мене чорними очищами. – Стеж за язиком. Наступного разу його і відірвати можуть. А поки... живи. Так вже й бути.

І він мовчки розвернувся і рушив до виходу в супроводі своєї свити, що окинула мене наостанок презирливими поглядами. Я видихнула, тільки зараз усвідомивши, що навіть не дихала під час його промови.

– І все одно він чудовий! – проводжаючи його тужливим поглядом, вигукнула Олета.

– Не звертай уваги, – підтримав мене білявий. – Це у Дайрена взагалі хвора тема. Він весь час прагне довести, що вартий чогось не лише, як син Небироса. А тут ти його так... Але здорово було! – він зареготав. – Ніхто ще так не насмілювався говорити про нього. Тим більше в його присутності. До речі, я Корен. Корен Райтен.

– Дуже приємно, – щиро сказала. – А я Ірина Бардова. Можна просто Іра.

Пильно оглянувши хлопця, я не побачила ні гострих вушок, ні іклів, ні золотавих відблисків в очах. З приреченістю подумала, що, схоже, він теж виявиться перевертнем. Несподівано почула веселий голос Корена: