Глава 10.2

Коли ми летіли над містом на її платформі, влаштувавшись на не особливо зручних сидіннях, вона сухо сказала:

– До мене звертатися «леді Тайгрін» або «куратор». Відразу окреслю коло моїх обов’язків щодо вас. Окрім того, що я приставлена до вас нянькою, я ще один із викладачів «Військової підготовки» в Академії. Судячи з вашого вигляду, з цією дисципліною ви знайомі чисто теоретично. Якщо взагалі знайомі. Так що готуйтеся, студентко Бардова. Поки я не приведу вас до хоча б трохи пристойної форми, майже весь вільний час вам доведеться приділяти цій дисципліні. А надумаєте скаржитися лорду Астарту – краще на очі не показуйтесь!

– Та не збираюся я йому скаржитися! – скривилася я. – І взагалі сумніваюся, що він би став мене слухати, – навіщось додала. – Гадаю, навпаки, зараз радіє, що позбавився від такої обузи. Ну який з мене страж взагалі? Він би і не знав, куди мене приткнути!

Брови Ежени підвелися, на обличчя набігла посмішка – відкрита і трохи глузлива. Але я чомусь анітрохи не образилася. Ця жінка, незважаючи на свою суворість і прямолінійність, мені сподобалася.

– А детальніше?

Зітхнувши, я почала розповідати куратору подробиці моєї появи в третьому світі демонів. Зрозуміло, про найделікатніше змовчала.

– Я навіть тижня не пропрацювала Хранителькою порталу. Але контракт підписала, тому... – я зітхнула. – А тут перевертень з’явився, погнався за мною. Ось я і стрибнула в портал.

Очі Ежени округлилися.

– Чекай-но! – перейшла на неофіційний тон куратор. – Як перевертень міг за двері із магічним захистом проникнути? Ти знаєш, який там рівень захисту зазвичай ставлять?

– Я сама відчинила, – в черговий раз відчуваючи себе ідіоткою, зізналася я.

Судячи з погляду куратора, вона тепер теж сильно сумнівалася в моїх розумових здібностях. Але замість того, щоб познущатися, кинула:

– Продовжуй.

– Ну ось. Я у портал стрибнула і опинилася у вашому світі. І виходить, що порушила контракт. Мені загрожувало рабство. А бос мене пожалів. Сказав, що є вихід. Так зі мною і уклали контракт. Але який з мене страж? – я зітхнула. – Ось тому й сплавили до Академії.

Ежена розреготалася, потім весело промовила:

– Треба при нагоді цей анекдот лорду Небіросу розповісти!

Хто такий Небірос, я не знала, але питати посоромилася. Замість цього боязко сказала:

– А чому анекдот?

– Ну, почнемо з того, що раніше лорд Астарт ніколи так не проколювався. Я про те, що взяв у Хранительки таку безголову особу. – Моя симпатія до куратора почала стрімко танути. – І щоб потрапити до нього у відомство, багато-хто землю гризти готовий. Конкурс туди сто чоловік на місце. Розумієш?

Я мимоволі проковтнула комок у горлі, усвідомлюючи, наскільки козирну карту підкинула мені доля.

– Але навіщо тоді він?.. – ледве чутно промовила і сама висунула припущення: – Так сильно пожалів?

Ежена знову розреготалася і довго не могла заспокоїтися. Потім, витираючи сльози, що виступили на очах від сміху, вигукнула:

– Бідний лорд Астарт!

– Чому це він бідний? – не зрозуміла я, але відповідати на це мені ніхто не став. Ежена зігнулася в новому нападі реготу.

Коли я вже й зовсім її очима вбивала, вона, нарешті, випросталась і підморгнула.

– А тепер про лорда Астарті і жалість. Пам’ятаю, якось його команда виконувала завдання в одному із світів темних ельфів. І одна з його нишпорок, незважаючи на прямий наказ, полізла до будинку, за котрим вони слідкували. А там дуже високопоставлені дроу були замішані. Загрожувало все дипломатичним скандалом. На щастя, розголосу вдалося уникнути – лорд Астарт зам’яв справу. Але ти знаєш, що з тим недолугим сталося?

– Ні, – пробурмотіла, чомусь холонучи.

– П’ять років в розломі, куди його особисто запхав наш «жалісливий» архидемон. Кажуть, вижити нишпорці вдалося там лише дивом. І коли його витягли, від розуму в нього майже нічого не залишилося. Руїна, ні на що не здатна. Доживає вік у лікарні для божевільних. Ще розповісти один випадок?

– Ні! – поспіхом сказала. – Не треба...

– Повір, люба, якщо лорд Астарт щось робить, то аж ніяк не з жалю, – добила мене Ежена. А в серце пустила паростки боязка надія. Втім, її негайно обрубали нові слова куратора: – Думаю, щось він у тобі розгледів. Ти ж відьма, так?

З абсолютно нещасним виглядом я кивнула.

– І в чому твої здібності? – допитувалася жінка.

– Хотіла б я знати...

– Думаю, лорд Астарт зрозумів, – припустила вона. – Тому що все, що він робить, добре прораховане. Гаразд... Моє завдання – навчити тебе, щоб хоч трохи відповідала іншим співробітникам його відомства. Хоча завдання, на мій погляд, практично нездійсненне, – резюмувала вона, оглядаючи мене з ніг до голови.

Я з нею була солідарна в цьому, але нахабна відьмочка всередині мене не витримала. І перш ніж я заткнула їй рота, випалила:

– Немає нездійсненних завдань. Бувають лише бездарні командири.