Глава 9.3

Переконавшись, що ніхто не дивиться, я прошмигнула всередину і одразу застигла. Очі поступово звикали до пануючої всередині напівтемряви. Щільні штори були запнуті, не пропускаючи сонячного світла. Але обстановка тут разюче відрізнялася від тієї, що я бачила в іншій частині будинку. Зелені й бежеві тони, більш тендітні й витончені меблі. Тут могло б бути затишно, якби не якась нежива атмосфера і задернуті штори. Погляд зупинився на правій стіні, і я повільно підійшла туди, дивлячись на великий портрет.

Чим більше розглядала найпрекрасніше створіння, яке коли-небудь бачила, тим сильніше розуміла, наскільки самовпевненим було моє милування собою перед дзеркалом. Та мені ніколи з нею не зрівнятися! Бездоганно правильні риси обличчя, ніжна посмішка на пухких рожевих губах, маленький прямий носик. Ледь помітні у пишній зачісці гострі вушка, що видавали ельфійську кров. Розкішні золотаві кучері ореолом оточували чарівне личко. Ніжно-блакитна туніка підкреслювала всі принади жіночної витонченої фігурки і колір очей. Таким буває небо в ясний літній день, коли своєю ніжністю воно змагається з пелюстками квітів. Поруч із цією ідеальною в усіх відношеннях дівчиною я здавалася потворою з кунсткамери.

Не знаю, скільки простояла так, до болю впиваючись нігтями у власні долоні. Усвідомивши, що по обличчю одна за одною скочуються сльози, люто змахнула їх і кинулась геть з кімнати. У голові билася одна думка: він не для тебе.

Як і слід було очікувати, на вечерю Астарт не з’явився. Я сиділа одна за величезним столом у похмурій їдальні, освітленій магічними кристалами. З пояснень Хайдена знала, що вони загоряються, варто дати певну команду. Подані до вечері страви були чудові, але я ледь примушувала себе їсти і майже не відчувала смаку. Мені прислужували два гостровухих слуги в таких же темно-коричневих костюмах, що й у вампіра. Напевно, такий колір тут означає робочу уніформу. Так само, як чорний – привілей стражів.

Все це я помічала краєм свідомості. Перед очима постійно поставав портрет покійної дружини Астарта. Кожна деталь закарбувалася в пам’яті так чітко, що я бачила його, ніби досі стояла в тій кімнаті. Як же це боляче... Так боляче мені не робив навіть Андрій! Звичайно, я зараз говорю про біль душевний, а не фізичній. Та що зі мною відбувається?! Відповіді знайти не могла, і від цього було ще гірше.

Покінчивши з вечерею, я подякувала слугам і Хайдену, який стояв весь цей час неподалік. Рушила до дверей, гостинно розкритих дворецьким. Помітила, що погляд вампіра, звернений на мене, сповнений тривоги. Спробувала посміхнутися як можна безтурботніше і вловила ледь помітну посмішку у відповідь.

Піднялася до своєї кімнати і, знайшовши приготовлену для мене нічну сорочку, перевдягнулася. Потім довго ридала в подушку, уткнувшись у неї обличчям, щоб ніхто не почув. А коли заснула, сон був тривожним і важким. Уві сні бачила наздоганяючих мене чудовиськ з обличчям Андрія та дівчини з портрету. А я все бігла, кликала когось і не могла знайти.

У якийсь момент крізь сон відчула чиїсь гарячі руки, що притиснули до себе. Стало легше, і я пригорнулася до чиїхось надійних грудей, надсадно схлипуючи. Тільки почувши тривожне:

– Ірино, все гаразд, заспокойся! – зрозуміла, що це вже перестало бути сном.

Туманний серпанок сну зник остаточно, і я відкрила очі. Виявила себе в обіймах Астарта. Кімнату заливало приглушене світло. Заціпенело дивилася в стурбоване обличчя архидемона, що схилився наді мною, і намагалася зрозуміти, як він тут опинився.

– Ти кричала, – пояснив він, вірно розгадавши вираз мого обличчя. – Я як раз проходив повз твою кімнату.

– Дурний сон прибачився, – глухо промовила.

І ось наче й розуміла, що повинна зараз вивільнитися з його обіймів, але зробити це було вище моїх сил. А Астарт теж не поспішав відпускати. Його руки обережно погладжували моє волосся, так ніжно і дбайливо, що все у мене всередині тануло від цих дотиків.

– Що тобі снилося? – м’яко запитав він.

– Андрій, – я лише частково збрехала. Сказала напівправду. Ніяка сила в світі не змусила б розповісти йому весь сон!

– Він більше не потурбує тебе, – теплі губи Астарта ковзнули по моєму лобі.

Знову нагадує про печатку? І так пам’ятаю... Не така вже я й дурна, – майнула млява думка. А потім його губи рушили далі, по скроні й щоці. І у мене все всередині почало плавитися. Серце забилося, як скажене, коли такі привабливі губи торкнулися моїх власних. Ніжно, млосно повільно, немов смакуючи кожен дотик. Я провалювалася у безодню, яка розверзлася піді мною, повністю беззбройна перед власними відчуттями. Упивалася цими поцілунками, про які могла лише мріяти. З грудей рвався стогін, і я насилу стримувала його, судорожно чіпляючись за плечі мого демона.

Не знаю, що було б далі, якби свідомість не підсунула мені той образ, який мучив сильніше найвигадливіших тортурів. Образ прекрасної білявої ельфійки. Його дружини. Його коханої, про яку він все ще не може забути. Ні для кого іншого в його серці місця просто немає. А до мене він відчуває лише жалість! Знає... не може не знати, яке враження на мене справляє... Пожалів. Всього лише пожалів бідолашну закохану в нього по вуха людську дівчину! З холодною приреченістю раптом це усвідомила. І те, що люблю його, і те, що відчуває до мене він сам.

З останніх сил смикнулася з рук Астарта. Він з явним небажанням відпустив. Важко дихаючи, дивився таким поглядом, що все в мені здригалося від бажання відповісти на цей мовчазний заклик. Важко не помітити, що він і справді хоче мене зараз! Але це почуття породжене жалістю. До бідолахи, яка потребує його допомоги.