Глава 9.2

Після двогодинної екскурсії по дому і саду вражень виявилося більш ніж достатньо. Моїй новій «я» навіть вдалося знайти спільну мову з вампіром. Він виявився цілком нормальним чоловіком. І до кінця знайомства його червоні очі та ікла більше не лякали. Я навіть наважилася поставити нескромне питання:

– Хайдене, а тобі стримуватися легко?

– Е-е? – він почухав потилицю, явно не розуміючи, до чого я хилю.

– Ну, – зніяковіла я, – я ж для тебе щось на кшталт біфштексу. Не тягне з мене крові сьорбнути?

Вампір подивився на мене так, немов я завдала йому смертельної образи. І знову на його обличчя наползла ввічливо-незворушна маска.

– Ні, пані Ірино.

– Ну, вибач! – вже пошкодувала я про свою дурну цікавість. – Та ми ж домовилися, що будеш звати мене просто Ірою. Я не хотіла тебе образити. Мені просто дійсно цікаво!

Він таки зглянувся до відповіді, хоча по тону зрозуміло було, що все ще дметься:

– Цивілізованим вампірам цілком достатньо штучної крові. Деякі користуються ліцензією і два рази на рік відвідують світ людей. Я вважаю неприпустимим будь-яке вбивство, тому цим правом не користуюся.

Ось після цих слів я його ще більше стала поважати і зрозуміла, що всі мої уявлення про вампірів тріщать по швах. Не знайшовши підходящих слів, щоб висловити те, що відчуваю, просто простягнула йому руку. Дворецький обережно потиснув її своєю величезною пазуристою лапою. Якийсь час ми мовчки йшли по коридору, а потім я все ж таки зважилася поставити питання, що весь час не відпускало:

– А чому мені не можна було в ті покої заходити? Ну, ті, що навпроти кімнати Астарта!

Вампір здригнувся і навіть заозирався, немов боявся, що мене міг хто-небудь почути. Потім тихо шепнув на вухо, для чого йому довелося зігнутися майже вдвічі:

– Господар забороняє кому-небудь, окрім слуг, заходити в покої господині.

– Господині? – серце стислося. Значить, я виявилася права! – Він одружений? А де зараз господиня? Вона не буде проти, що бос мене сюди притягнув?

Вампір гірко зітхнув.

– На жаль, леді Талісії вже все одно.

– В якому сенсі? – не зрозуміла я.

– Вже двадцять років, як вона нас покинула...

Мозок все ще не бажав працювати нормально, і я поставила чергове дурне запитання:

– Маєте на увазі, що вони розлучилися?

– Ні, я маю на увазі, що вона померла, – вже трохи роздратовано відгукнувся вампір, незадоволений моєю тупістю.

Ой, лишенько... Я різко зупинилася, через що дворецькому теж довелося застигнути поруч зі мною.

– А від чого вона померла?

Вампір зціпив зуби, від чого ікла вип’ятилися і поповзли вниз. Виглядало моторошно. Але його міміка давала зрозуміти, що більше він нічого не скаже. Випробовувати терпіння дворецького далі я не стала. Просто рушила слідом, думаючи про почуте.

Напевно, Астарт сильно любив цю жінку, раз навіть через стільки часу не дозволяє нікому заходити до її покоїв. Гадаю, там навіть обстановка залишилася такою ж, як і за її життя. Нахлинуло глибоке співчуття до нього. Згадала слова демона про те, що жінкам від нього краще триматися якнайдалі, і в мене виникле погане відчуття. З якоїсь причини Астарт вважає себе винним у смерті дружини. Цікаво, від чого вона все ж таки померла? Міркувати про це було лячно і якось неправильно. Я не повинна допускати навіть думки про те, що мене це взагалі стосується! Астарт ясно дав зрозуміти, що не зацікавлений у мені, як у жінці. Та й прірва між нами настільки велика, що я бачу це й сама. Хто він? Могутній демон, який, напевно, живе вже кілька століть. Якщо не більше. І хто я? Звичайна людська дівчина. Така, як я, може лише спостерігати за ним, як за сонцем, і не більше.

Та й взагалі, не буду я за ним побиватися! – одразу подала голос нова «я». Зараз мене повинно турбувати одне – як закріпитися в цьому світі. А там видно буде. Може, зустріну якого-небудь підходящого чоловіка, простого і зрозумілого, без таємничих скелетів у шафі. І обов’язково не красеня – від цих одні проблеми бувають. Заживу, як всі нормальні люди. Нехай навіть у демонському світі. Думаю, і тут люди живуть. До речі, щодо цього можна у вампіра поцікавитися.

– Хайдене...

– Так? – відгукнувся він, теж явно про щось міркуючий.

– А тут люди живуть? Ну, у вашому світі...

– Живуть, звичайно, – відгукнувся він охоче.

– Сподіваюся, вони у вас не лише раби? – з побоюванням промовила.

– Ні, є й вільні. Переселенці ще з давніх часів. Іноді й до цих пір сюди відьми та чаклуни переходять на постійне місце проживання. Є навіть окремі райони для людей. Вони воліють селитися власними спільнотами.

От саме це я розумію і схвалюю! Напевно, людям тут доводиться не дуже легко. Їх вважають істотами другого сорту. Але все одно я трохи заспокоїлася. Тепер знала, де захочу оселитися після закінчення Академії.

Сама не помітила, як ми знову повернулися до кімнати, виділеної для мене. Там, на стільці, вже був складений новий одяг, явно приготовлений для мене.