Глава 6.1

Глава 6

Не встигла я вранці прокинутися і привести себе до ладу, як портал знову активізувався. З нього вийшли вже знайомі мені двоє демонів зі сталевими поясами. Думаю, якщо б один з них наказовим тоном не відчеканив:

– Сидіти тут. Нікуди не виходити! – я б і не подумала залишати квартиру.

Але зараз нова «я» негайно обурилася і ледь не загарчала. Та за яким правом ці два недоумки мені вказують?! Вистачає і архидемонов, які виривають мене одне в одного, немов собаки кістку. Набридло терпіти! І ледве демони зникли за вхідними дверима, явно прямуючи на пошуки перевертня, я зібралася і теж вийшла.

Усвідомлювала, що така реакція – дитяча і необдумана. Але після вчорашнього все в мені ще кипіло від обурення, і міркувати розсудливо було нелегко. Та й страх перед перевертнем при денному світлі значно ослаб. Я вирішила, що нічого страшного не трапиться, якщо просто посиджу біля під’їзду і позлю цим демонів.

В таку ранню годину ще навіть бабусь не було на лавці, що особливо радувало. Вони підтягувалися ближче до полудня, переробивши всі домашні справи. Так що лавочка опинилася в моєму повному розпорядженні. Влаштувавшись зручніше і відкинувшись на спинку, я прикрила очі і пошкодувала лише про те, що насіння з собою не було. Насолоджувалася сонячними променями, як кішка, і вдихала свіже ранкове повітря.

Того, що в наступню мить поруч пролунає знайомий голос, вже точно не очікувала:

– Ну, привіт, Іринко!

Спочатку здалося, що я сплю, і все це лише кошмар. Або що мені просто ввижається після вчорашніх потрясінь. Я повільно розліпила повіки і негайно заціпеніла від жаху. Дідько! Але як? Як він мене знайшов?! Неслухняним язиком я пробелькотіла:

– Андрій?

– А кого ти чекала? – вишкірився він у недобрій посмішці, від якої гарні риси обличчя спотворилися.

Стало ще більше не по собі. Я чудово знала, що зазвичай слідує після такої ось посмішки. Колишня «я» довго б ще перебувала в стані ступору, а потім найганебнішим чином розревілася. Але, напевно, щось у мені й справді змінилося. Мозок повільно приводив у порядок заціпеніле тіло, одночасно міркуючи, що краще робити в цій ситуації.

– Як ти мене знайшов? – стиснувши руки в кулаки, запитала я.

Схоже, моя реакція його здивувала. Посмішка стала трохи тьмянішою, одна брова злегка підвелася.

– Невже не станеш виправдовуватися, благати вибачення? – кинув він. – Думаю, саме цим тобі зараз варто зайнятися, кохана. Не уявляєш, який я злий на тебе...

Мимоволі тіло здригнулося, але я спробувала нічим більше не показувати страху.

– Ти не відповів на запитання, Андрію.

Я тягнула час, скоса поглядаючи по сторонам у пошуках можливого захисту. Як на зло, крім нас з благовірним, в осяжному просторі нікого не було. Та й навряд чи Андрія б зупинило чиєсь втручання! Те, що він сильний, як бик, я не раз вже бачила власними очима. Пам’ятаю, якось, коли ми гуляли з ним по місту, до нас причепилися два відморозка. Обидва вдвічі ширші за Андрія. І як потім ці амбали тікали геть, підвиваючи, як побиті собаки.

– А ти змінилася! – після півхвилинної паузи помітив чоловік. – Зухвала стала. Але нічого, скоро ми це виправимо.

– І все ж... – ці слова далися з величезним трудом, всередині вже все тряслося. – Як ти вийшов на мій слід?

Андрій несподівано зареготав, дивлячись на мене з якимось новим виразом. Чимось середнім між захопленням і люттю.

– Довелося відвідати твою улюблену подружку!

Від самого його тону до горла підступила нудота.

– Що ти зробив зі Світланою?!

– Виживе, – меланхолійно озвався він. – Але, думаю, мій урок відіб’є в неї будь-яке бажання в подальшому сувати свій довгий ніс у чужі справи.

Я важко дихала, борючись з бажанням накинутися на мерзотника з кулаками. На очі самі собою наповзали сльози, і я з останніх сил трималася, щоб не проявити слабкість. Андрій як звір. Варто відчути слабину, і пощади не буде. Хоча про що я кажу?! Пощади і так не буде. Він мене вб’є! І все ж я не розуміла, як йому вдалося відшукати. Світлана знала лише про те, що я поїду до Києва. Але як Андрій знайшов мене у величезному місті – загадка.

Несподівано він втягнув носом повітря, нагадавши цим рухом пса. Потім хрипко промовив:

– Скоро у нас буде компанія. Пора йти.

І тут мене осяяло... Але думка здалася настільки неймовірною, що більше нагадувала божевілля. Хоча... Після всього, що довелося пережити в останні дні, навряд чи щось взагалі здатне здивувати. І все ж, задаючи чоловікові це запитання, я відчувала себе повною ідіоткою:

– Ти перевертень?

– Дійшло, нарешті? – посміхнувся він. – А от я здивований, що ти теж виявилася не такою звичайною. Раніше в тобі не відчувалося ніякої сили.

Це мені вже говорили, тому дивуватися не стала. Спробувала обережно звернутися до його розуму: