Глава 5.1

Глава 5

Коли увечері ті два демона, що пішли на полювання за перевертнем, повернулися, то по їхнім обличчям одразу стало зрозуміло: справа успіхом не увінчалася. Запитувати ні про що не стала, усвідомлюючи, що для них я пусте місце.

Трохи почитавши одну з книг, які знайшлися у книжковій шафі у вітальні, я вже зібралася вкладатися спати, коли пролунав дзвінок у двері. Здригнувшись, якийсь час ошелешено дивилася в бік джерела звуку. Хто міг прийти до мене так пізно? Візитери з іншого світу ніколи не користувалися дзвінком. Знайомих у Києві я так і не завела. Навіть у спілкуванні з сусідами поки обмежувалася лише ввічливими привітаннями.

Можна просто зробити вигляд, що мене немає, – міркувала я. В квартирі така звукоізоляція, що в це легко повірити. І все ж дізнатися про те, хто цей непроханий гість, хотілося. Раптом і правда хтось із сусідів? За сіллю, наприклад, зайшли, або за ще чимось. Чи вирішили познайомитися з новою сусідкою. Коли дзвінок пролунав знову, я вже стояла на ногах.

Повільно наблизилася до вхідних дверей і зазирнула у глазок. Нікого. На освітленому тьмяним світлом під’їздної лампочки майданчику не спостерігалося жодної живої душі. І від цього чомусь стало моторошно. Може, місцеві хлопаки бешкетуюсть? Або відвідувач просто не дочекався, поки відкрию, і пішов?

Чи то у мене паранойя розігралася, чи то приказка: «У страху очі великі», – вирішила в цей момент себе виправдати, але нахлинуло відчуття небезпеки. Як і сьогодні зранку в сквері, до появи білявого демона. Може, це він грається зі мною? Якщо так, то сволота він ще більша, ніж я думала. Не витримавши, гаркнула крізь двері:

– Зепар, якщо це ви, не смішно!

У відповідь пролунало якесь моторошне і люте виття. Я повільно сповзла на підлогу, тримаючись руками за двері. Що взагалі відбувається?! Мене кинуло в крижані мурахи, і я ніяк не могла змусити себе заспокоїтися. Перевертень? Той самий, якого сьогодні шукали? Або мій бідний розум все ж таки не витримав чималих потрясінь і остаточно вирішив залишити господиню? Чи це у сусідів собака просто виє?

Новий дзвінок у двері змусив вдаритися чолом об металеві двері. Добре хоч не сильно. Я потерла лоба і негайно згадала про захист Астарта. Якщо хтось наважиться завдати мені шкоди, демон відразу зреагує.

– Хто там? – хрипким голосом промовила.

Цікаво, почують чи ні? Згадала, як уперше підійшовши до цієї двері, не змогла вловити навіть звуку кроків. Немов знущаючись, у відповідь пролунав новий дзвінок, цього разу довгий і пронизливий. Хтось просто тиснув безперервно на нещасну кнопку. Я змусила себе знову піднятися і припала до глазку.

Нікого! Творилася якась чортівня! У мене зуби клацали, коли я повільно просувалася спиною вперед у бік рятівної спальні. І наче мозком розумію, що двері магічні, і навряд чи через них так просто потрапити. Інакше навіщо б знадобилося цьому дивному відвідувачу дзвонити. Міг би вибити їх. Але страх, що затоплював все всередині, заважав мислити тверезо. Я відчувала небезпеку, яка мені загрожує, і накочувала справжня паніка.

– Астарт! – заволала я, відкриваючи двері комори.

Здивувалася, що цього разу портал одразу засвітився. Невже це я його активувала?! Але навіть дивуватися цьому факту зараз не могла. Все моє єство було охоплено жахом. А за спиною продовжував лунати дзвоник, змушуючи провалюватися в безодню справжнісінького божевілля.

Коли в отворі виблискуючого тунелю з’явився бос, я ледь не заплакала від полегшення. Тепер все буде в порядку! Він допоможе, захистить! Перед очима потемніло, і я кудись провалилася.

До тями привело обережне погладжування по щоці і знайомий рокочучий голос, від якого по тілу розливалося приємне тепло:

– Ірино, ну ж бо, прийди у себе... Все добре... Все добре, дівчинко...

Я повільно відкрила очі і побачила, що знаходжуся на ліжку. Поруч сидів Астарт в криваво-червоному вбранні, яке невимовно йшло йому. Ще більше, ніж чорне. Він весь ніби світився рубіновим вогнем. Як заворожена, дивилася в повне ніжності і тривоги обличчя. Було так дивно бачити на ньому такий вираз.

Помітивши, що я прокинулася, демон негайно відсторонився. Але вираз, від якого все в мені тануло, зник не відразу.

– Що сталося, Ірино? – тихо сказав він, відводячи з мого обличчя пасмо скуйовдженого волосся.

– Хтось дзвонив у двері, – після паузи, протягом якої намагалася знову знайти в собі здатність говорити, видавила я. – Я виглядала у глазок – нікого. Але там хтось був... Ніби вовк. Або собака. Не знаю точно. Це так страшно було...

Астарт різко підвівся і рушив до вхідних дверей.

– Ні! – заволала я, немов мене різали, чомусь страшенно перелякавшись за нього. – Раптом там небезпечно!

Почула поблажливий сміх і зрозуміла, що зморозила дурість. Хто б не перебував за вхідними дверима, боятися варто було йому, а не демону. І все ж я змусила себе піднятися і рушити слідом, озброївшись по дорозі вазою. Раптом Астарту знадобиться допомога! Сама усвідомлювала усю безглуздість своїх припущень. Та й така сумнівна зброя швидше викличе сміх у можливого ворога, ніж виявиться корисноюм. Але я вперто стискала вазу і продовжувала йти.

Побачила, як Астарт відчинив вхідні двері, вийшов і оглянув сходовий майданчик. Потім нахилився й підняв щось із підлоги. Закрив очі і деякий час ніби сканував щось. Придивившись, я зрозуміла, що він тримає в руці волосок. Середньої довжини, абсолютно чорний.