Глава 1.1

Глава 1

Від задухи я вже плавилася разом з усім цим величезним містом, що розстелилось перед очима. Йшла по широкому проспекту мало не з висунутим язиком, як бродячий пес. Найбільше у світі хотілося найскоріше позбутися довжелезного і потворного чорного балахона. Уявляю собі, як недоречно я виглядала посеред літа в такому ось одязі. Піт з мене вже лився рікою. Голова під чорною перукою нестерпно свербіла, а страхітливий макіяж вже майже стікав по обличчю.

Похапцем поглянувши на себе в дзеркальну вітрину, повз яку саме проходила, трохи не відсахнулася. Яке жахіття!

Але в такому вигляді мене точно не впізнають ті, кого мій ненависний чоловік міг послати за мною навздогін. Ще б пак! Впізнати в цій потворі, яка немов тільки-но вибралася з пекла, покірну сіру мишу було важко. І я мимоволі посміхнулася своєму відображенню, розтягнувши в жахливому оскалі чорні губи. Негайно на задній план відійшли і спека, і безглуздий костюм неформалки. Душу охопила справжнісінька радість. Я ледь втрималася від того, щоб не пуститися в танок, розполохавши при цьому перехожих, які й так несхвально косилися на мене.

Я вільна! Вільна! Як же чудово почувати себе вільною немов птах! Може, нарешті вдасться позбутися того страху, який переслідував останні роки мого життя. Вже зараз на серці набагато легше і дихається на повні груди. Нехай навіть повітря зараз обпалює легені і здається трохи задушливим.

– Я ніколи більше не повернуся до тебе, Андрію! – беззвучно прошепотіла, немов заклинання.

Повторювала ці слова знову і знову, тягнучи за собою невелику валізу на коліщатках. Єдине, що взяла з собою, залишаючи тепер уже колишнього чоловіка. Господаря життя. Мого власного тирана і ката протягом нескінченно довгих трьох років. І нехай офіційно не такого вже й колишнього, але я знала, що не повернуся до нього ніколи. І плювати, що грошей, які у мене з собою, вистачить лише на пару місяців життя тут, в Києві. Не пропаду! Якщо знадобиться, буду листівки розносити або двори підмітати. Ніякої роботи я не боюся. І ніщо не здасться принизливим після того, що пережила через свого благовірного.

Зуби самі собою стиснулися так, що ледве не заскрипіли. Напевно, моє обличчя зараз стало зовсім страхітливим, тому що стара пенсіонерка, яка йшла назустріч, зойкнула і перехрестилася. Я змусила себе розтягнути губи в усмішці. Більше ніколи не дозволю думкам про Андрія псувати мені настрій! У новому житті буду сміливою і впевненою людиною, яка йде по життю з посмішкою і бойовим настроєм!

Цілих п’ять хвилин я бадьоро крокувала, зберігаючи на обличчі переможну посмішку. А потім ентузіазм почав дещо згасати. Все це, звичайно, добре. Ейфорія від втечі і все-таке. Але куди мені йти, я навіть не уявляла. Ні родичів, ні знайомих у Києві в мене немає. А скільки тут коштує номер в готелі або оренда житла, навіть уявити страшно. А ночувати десь треба. Не повертатися ж на вокзал чи спати на скамійці в парку.

Кусаючи губи, я роздумувала над тим, щоб запитати когось із перехожих, де тут можна за невеликий кошт зняти житло. Навіть стала на якійсь зупинці, розсудивши, що тут водночас і порадять, як дістатися до місця призначення.

Не знаю, що змусило подивитися на дошку оголошень біля зупинки. Ніби хтось мене у бік штовхнув. Адже, підходячи сюди, я навіть не дивилася на ту дошку. Але тепер ноги самі піднесли туди, де яскравою білою плямою висіло оголошення. Взагалі-то таких там було безліч. І це нічим від інших не відрізнялося. Стандартне, набране темним шрифтом на білому папері. Але я не бачила нічого більше. Здавалося, навіть шум від міського транспорту і людських голосів на зупинці став ніби приглушеним.

Оголошення сповіщало наступне: «Потрібен співробітник, можна без досвіду роботи. З проживанням і гідною зарплатою. Співбесіда за адресою... » Я навіть кліпнула очима кілька разів, не вірячи власній удачі. Таке ж і навмисне не вигадаєш! Ніяких інших вимог не було. Така робота – це ж просто порятунок для мене зараз! Тим більше з проживанням. Звичайно, виникли й думки про якусь пастку. Ну, не буває так у житті! А навіть якщо й буває, то на таке оголошення знайшлася б ціла купа охочих. Один шанс із тисячі, що візьмуть саме мене.

І все ж я, ніби загіпнотизована, відірвала папірець з адресою і деякий час у задумі розглядала. Дивно, що контактного телефона укладачі оголошення не залишили. Навіть не подзвониш і не запитаєш, в чому конкретно полягає робота. Але я вже точно знала, що піду на співбесіду. У мене просто виходу іншого немає. І, мотнувши головою, з посмішкою попрямувала до однієї з жінок, що стояли на зупинці.

Виявилося, що потрібна фірма (або що там знаходилося за цією адресою) розташовувалася всього лише в десяти хвилинах звідси. І це якщо йти пішки. Навіть їхати нікуди не доведеться! Центр міста, зручна розвилка. Якщо й надалі мені буде щастити як потопельнику, треба буде замислитися. Чи не очікувати найближчим часом якоїсь чорної смуги? Хоча... Три останні роки, що я провела в рідному місті, інакше як чорними-пречорними назвати важко. Повинно ж було і мені коли-небудь пощастити. Так що я цілком заслужено можу насолоджуватися красою Фортуни, яка знову повернулася до мене обличчям.

І все ж, коли виявилося, що в адресі вказаний не офіс, а квартира в звичайній п’ятиповерхівці, це занепокоїло.

Будинок був старий, але в досить непоганому стані. Чистенький дворик, охайні бабульки на лавочці біля під’їзду. Все цілком пристойно. Поміркувавши, я все-таки не стала відразу лізти на рожен. Зупинившись біля лавки, ввічливо привіталася з трьома бабусями. Видно було, що мій зовнішній вигляд їм не сподобався, але старенькі все ж таки відповіли на привітання.